Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— Що там? — запитав українець, піддержуючи диван і шафи, які від кожного удару в двері норовили відсунутися, роз’їхатися, завалитися на бік.

Ріно не відповів, хоча Тимур і сам бачив, що нічого. Прути були товстими та міцними. Тимур подумав, що ґевал швидше роздовбає на друзки вогнегасник, аніж переламає хоч один із них. І щойно ця думка проскочила в голові, решітка щезла. Її зникнення стало несподіванкою не лише для Тимура, але й для Ріно. Здоровань за інерцією послав уперед вогнегасник, але, оскільки грат більше не було, вийшло, що він просто викинув балон на вулицю й одночасно, не зустрівши опору, сам ледве не шугонув за ним у вікно.

— Fucking hell! — не стримався велетень.

Ізнадвору долетів звук від удару решітки об землю. За мить гепнувся на асфальт балон вогнегасника.

Тримаючись за підвіконня, Ріно Ґроббелаар вихилився, глипнув на стіну за віконною рамою і тільки тоді зрозумів, чому відвалилися грати. Перебити прути він не зміг, зате йому вдалося вибити з бетону металеві кріплення, до яких було приварено решітку, внаслідок чого вона випала цілою.

— Чого розляглись? — Ріно повернувся до Тимура та Лаури, які не наважувалися зрушити з місця, боячись, що їм примарилося. — Бігцем на вихід!

Першим вискочив Тимур. Чоловік переліз через підвіконня, вчепився руками в раму, опустив тіло вниз і розтиснув пальці. Приземлився вдало, перекотився через спину й одразу став на ноги. По тому Ріно допоміг Лаурі. Француженка так само перелізла через підвіконня, після чого південноафриканець, подавши руку, акуратно її опустив. По суті, Лаурі Дюпре не довелося стрибати. Коли Ріно звільнив руку, вона пролетіла один метр і м’яко приземлилась на плечі Тимуру, який спеціально, щоб її підхопити, підставив шию. Сам Ріно зіскочив, не вагаючись.

Тимур роззирнувся. Він стояв перед нешироким шосе, котре, тиснучись до сірувато-жовтого муру, огинало Інститут неврології з півдня. За дорогою, просто навпроти того місця, де вони вистрибнули з вікна, здіймався велетенський, рясно зарослий зеленню пагорб: знизу — кущі, ближче до вершини — справжні нетрі з низькорослих дерев і чагарників.

Вони побігли до пагорба.

Тимуру, Лаурі та Ріно вдалося перетнути 10-ту Північно-Східну вулицю та пірнути в кущі, що відділяли шосе від лікарні Луїса Вернаси на півдні, перш ніж «сутінкові» вивалили двері й увірвалися до кабінету.

У ту ж мить на заході — десь ближче до центру міста — заревіла перша сирена.

На півдні від Інституту неврології здіймається видовжений зі сходу на захід пагорб Серро-дель-Кармен, північний схил якого вкривають справжні хащі. Якщо поглянути з висоти пташиного польоту, пагорб є практично правильним прямокутником, довжина якого становить п’ятсот метрів, а ширина — трохи менше ніж двісті. Найвища точка знаходиться у західній його частині: її висота над рівнем моря складає сімдесят вісім метрів. Небагато, однак слід пам’ятати, що Ґуаякіль розкинувся в гирлі річки Ґуаяс, на нульовій позначці, через що висота сімдесят вісім метрів видається не такою вже й незначною. Під пагорбом пролягають два автомобільні тунелі. Túnel 1 починається біля південно-східного кута бетонної загорожі Інституту неврології, пірнає під 10-ту Північно-Східну вулицю і виходить на поверхню на двісті метрів південніше, де вливається в 6-ту Південно-Східну вулицю, відому також за назвою авеню Боякá. Túnel 2 — це продовження витягнутої вздовж річки 12-ї Південно-Східної вулиці (авеню Малекóна Симона Болівара), що спускається під землю на східному схилі Серро-дель-Кармен і виринає за кілька кроків від входу до Túnel 1.

Північний, укритий хащами схил, є найкрутішим: відразу за 10-ю Північно-Східною вулицею він під кутом 45° сягає у висоту десятиповерхового будинку. Східний схил, який полого спускається до вулиці Хасінто де Буітрóуна, тісно забудований бідацькими халупами та нагадує бразильські фавели в Сан-Паулу чи Ріо-де-Жанейро.

На більш-менш рівній вершині пагорба розташовано госпіталь Луїса Вернаси — одну з найдавніших лікарень Південної Америки, фундовану ще іспанськими колоністами 1564 року. Звивиста дорога від головного корпусу лікарні веде до оглядового майданчика, з якого не загиджений висотками Ґуаякіль видно як на долоні.

На південному заході під Серро-дель-Кармен розкинулося старовинне кладовище Cementerio General de Guayaquil . Некрополь заснували за наказом губернатора Ґуаякіля ще 1843 року для поховання еквадорських вельмож. Розміщений тоді на околиці міста, на сьогодні він перетворився на одну з найвизначніших пам’яток Ґуаякіля. Цвинтар усіяний помпезними гробницями та мармуровими мавзолеями, серед яких — могила відомого еквадорського ліберала та реформатора, одного з перших президентів Еквадору, генерала Хосе Елоя Альфаро, а також ще чотирнадцяти президентів республіки. Розкішні обеліски й усипальниці Cementerio General є справжніми витворами мистецтва, чимало з яких можуть затьмарити найкращі склепи на Личаківському цвинтарі. Водночас, як і на Личаківському кладовищі у Львові, багато поховань ґуаякільського некрополя під натиском вітру та негоди почали помалу руйнуватися й осідати, через що здавалося, наче зневажені відсутністю уваги мерці намірилися затягти власні пам’ятники під землю.