Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— Добре… фух-фух… о’кей, — українець відчув, як долоні вкриваються потом. Очі Лаури нажаханими катафотами виблискували праворуч від нього. Мобілка згасла. — Я зараз спробую… я відчиню.

Він підійшов до аварійного виходу, поклав долоні на горизонтальну, на всю ширину дверей, ручку. Набрав у груди повітря. Але натиснути не відважився. Мабуть, щось подібне коїться із сапером, що вперше застиг над міною, яку повинен знешкодити. Піт проступив не лише на руках, але й під пахвами, на верхній губі, у ямці під шиєю, на куприку. Ноги трусилися, Тимур не міг вдихнути, відчуваючи, як через нестачу кисню починають зотлівати легені. Якщо не брати до уваги нічної вилазки до Атаками в серпні 2009-го, то був найстрашніший момент його життя.

Шум, який від моменту вбивства Антоніо Арреоли прошивав наскрізь усю клініку, не стихав, однак раптом на його тлі Тимур, Ріно та Лаура почули чиєсь шипіння та хекання просто в себе за спинами. Один із «сутінкових» нечутно зійшов сходами до підсобки.

— Тут хтось є, — щоб не закричати, Лаура затиснула рота рукою. Спотворені акцентом і проштовхнуті крізь пальці слова злиплися в безформний кавалок.

Тимур натиснув на ручку. Оглушливо клацнув механічний замок. Істота, що рискала в пітьмі, насторожено рохнула. Українець прочинив двері — смуга денного світла розітнула пітьму, й у ту ж мить безумна потвора за їхніми спинами переможно загарчала — побачила. На рик миттю відгукнулися сотні голосів у клініці.

Тимур підібрався, напружився, наче людина, що втупилася в спрямований на неї пістолет і готується отримати кулю в живіт, і просунув голову в отвір.

Нікого.

— Погнали, чуваки! — випалив Тимур і вискочив на вулицю.

Ріно та Лаура вибігли за ним. Вони опинилися біля східної — суцільної, без вікон — стіни Інституту неврології. Уздовж неї — з півночі на південь — тягнулася асфальтівка, яка після засадженого вигонистими вічнозеленими деревами гаю, що підступав до південної стіни психіатричної клініки, завертала на захід. На присипаних гравієм узбіччях широкої дороги стояли легкові автомобілі.

Тимур перетнув асфальтівку та помчав на схід — не тому, що побачив сховок, а просто для того, щоб вшитися якнайдалі від клініки. Ріно та Лаура не відставали. Не озираючись, вони перемахнули тенісний корт із порепаним покриттям, поле для мініфутболу, після чого вискочили на встелений сірою пилюкою пустир… за яким тягнувся 2,5-метровий бетонний мур, увінчаний сітковою загорожею та колючим дротом. І Тимур, і Ріно, і Лаура загальмували, шоковано роззявивши роти. Вони забули, що знаходяться на території Інституту неврології, а відтак вислизнути з клініки — це ще не означає врятуватися.

— Тільки не це… — вихопилося в Тимура.

— І що тепер? — у голосі Лаури зашурхотіли істеричні нотки.

На віддаленій крайці футбольного поля вигулькнув низькорослий еквадорець. Він був зовсім малим на зріст, через сутулі плечі та горб узагалі скидався на карлика. Помітивши втікачів, чоловічок спинився та нахилив голову. Вибалушені очі заметалися в очницях. Тимур і Ріно не бачили його, доки коротун, розуміючи, що заслабкий для того, щоб затримати втікачів, не взявся кричати. Карлик репетував, немов підстрелена мартишка, виставляючи напоказ криві зуби, підскакуючи та судомно звиваючись у корчах.

Вибору не залишилось. Тимур, Ріно та Лаура кинулися на південь. Через сто метрів добігли до місця, де суцільний мур крунув на захід. За огорожею проходила 10-та Північно-Східна вулиця, в тунель буквально за кілька кроків від масивної стіни пірнало східне відгалуження авеню Педро Менендеса Хілберта. Крізь мур час від часу вчувався шум автомобілів, який дражнив і шарпав і без того наелектризовані нерви.

Уздовж стіни, що тягнулась на захід, росли поодинокі невисокі дерева (найвищі досягали рівня натягнутого колючого дроту) та височіли два ряди будівель. Лаура та Ріно крутили головами, вивчаючи мур, Тимур утупився в одну з будівель, південна стіна якої зливалася з муром.

Карлик, який заливисто горлав, однак завбачливо тримався на віддалі від утікачів, несподівано вмовк.

— Погляньте, — сказав українець.

Ріно та Лаура повернули голови. Тимур показував на місце, в якому жовтий бетонний мур вливався в триповерхову цегляну будівлю.

— Що там? — рявкнув Ріно.

Замість вереску карлика від психіатричної клініки долинув тупіт ніг. Перші «сутінкові» з’явилися на пустирі за футбольним полем.

— Цей будинок є частиною муру, — похапцем пояснив Тимур. — Якщо в південній стіні є вікна, ми зможемо через них вистрибнути за мур.