Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

Ріно не відповів і мовчки чкурнув до будівлі; Лауру також не довелося запрошувати двічі.

Будівля виявилась інститутським Центром вивчення структури мозку й об’єднувала в собі кілька лабораторій, у яких проводили неврологічні дослідження. Працівники центру зібралися перед ґанком, занепокоєно переглядалися та збуджено гомоніли. Дехто тримав біля вуха мобільний телефон, інші просто дослухалися до звуків, що прилітали з півночі. У цей час із-за рогу вискочив преподобний Ріно Ґроббелаар. Сорокатрирічна лаборантка, яка стояла осторонь натовпу, ближче до рогу будівлі, побачила ґевала першою. Її щелепа відвисла, а в голові щось наче розірвалося: просто на неї мчав накачаний бугай із перелякано вибалушеним правим оком, космічним синцем під лівим, багряним шрамом на півобличчя, слиною, що зривалася зі збілілих губ, і мокрою від поту сорочкою. Навіть якби еквадорка була глухою, наче равлик, і не чула криків і ґвалту, що линули від клініки, вона все одно сприйняла б Ріно за «сутінкового». Лаборантка тонко вискнула і, хитнувшись, зомліла. Решта співробітників витріщилася на Ґроббелаара.

Ріно, який теж не мав змоги, біжучи, визначити, хто перед ним, — звичайні люди чи «сутінкові», — видав горлянкою дивний і напрочуд сильний за рівнем гучності звук, який згодом сам навряд чи описав би (вигук віддалено нагадував суміш трубного стугону слона та воронячого каркання у співвідношенні 3:1), що, вочевидь, також не сприяло налагодженню порозуміння.

На щастя, ніхто з працівників центру вивчення структури мозку не мав із собою зброї, інакше Ріно просто пристрелили б. Чоловіки та жінки, штовхаючись і лементуючи, кинулися навтьоки. Ґевал увірвався до порожнього Центру. Через десять секунд до цегляної будівлі забігли Тимур із Лаурою.

Як і слід було очікувати, на першому поверсі вікон не було. У глухих, але добре освітлених приміщеннях знаходилися холодильники з органічними зразками, апарати для транскраніальної магнітотерапії, електроенцефалографи, комп’ютерний нейроміограф і апарат для МРТ.

Ріно, Тимур і Лаура метнулися сходами на другий поверх і розбіглися по кабінетах, шукаючи вікон, які б виходили назовні. І таки знайшли їх — от тільки всюди загратовані.

За хвилину зібралися в коридорі.

— Є ще третій поверх, — пробасив південноафриканець.

Тимур замотав головою:

— Ми поламаємо ноги, і вони нас точно дістануть.

— Можемо не поламати.

— А можемо поламати!

Ізнадвору долинув тупіт ніг, нечленороздільне гикання, брязкіт скла. Француженка кинулась до кабінету, із якого відкривався вид на територію Інституту неврології, стала поруч із вікном і обережно виглянула. Перед входом до Центру снували «сутінкові». Двоє схилилися над непритомною жінкою, але зразу ж покинули її. Кілька інших, роззираючись і наче принюхуючись, зайшли до будівлі. Лаура попередила:

— Вони тут.

Ріно клацнув зубами, на вилицях проступив бугристий візерунок.

— Барикадуємося в одному з кабінетів, — наказав він, — я спробую вибити віконні грати.

Тимур і Лаура заскочили до найвіддаленішої від сходів кімнати й узялися стягати до входу меблі, яких, на жаль, виявилося небагато: стіл, дві шафи, диван, офісні крісла. Ґевал дістав із кутка вогнегасник, відчинив вікно і, розмахнувшись, ударив по сталевих, потемнілих від вологи прутах, що відділяли їх від волі.

Бризнули іскри, звук від удару розлетівся будівлею. Гратка навіть не смикнулася. Ріно вгатив ще раз. Потім ще раз, і ще раз, і ще раз, укладаючи в удари всю свою силу. Сталева решітка лишалась на місці.

— Чорт, — Тимур опустив руки. Груди затоплювало відчуття порожнечі, наче хтось повільно випускав повітря з надутої під серцем повітряної кульки.

У коридорі пролунало тупання ніг.

— Вони на поверсі, — відсахнулася від дверей Лаура.

— Я ЗНАЮ! — прогарчав велетень. Удари посипалися частіше, іскри летіли навсібіч, не гаснучи, на вогнегаснику з’явились ум’ятини, але решітка не піддавалась.

Спочатку з-за дверей чулося лише вовтузіння. По тому кілька разів смикнулася ручка дверей. Зрозумівши, що двері відчиняються досередини, «сутінкові» щосили загупали. Двері затряслися. Зі стіни посипався тиньк. Кулька в грудях Тимура стислася до розміру тенісного м’яча, а Лаура перелякано забилася в куток.

— Поставте диван сторчака та підіпріть ним шафи! — Ріно важко дихав, шкіра на шиї та щоках стала багряною і маслянистою від поту.

Француженка не відреагувала, Тимуру довелося самотужки ставити диван набік і тягти його до шаф і стола, що підпирали двері.