Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— Массіа? — перепитала дівчина.

— Так, — кивнув Лукас. — Ти його знаєш?

— Звісно, я чула про професора Массіа, але це було…

— Давно, — незворушно додав Лукас. — На початку вісімдесятих.

— О’кей, — здвигнула плечима Даяна. — То ви знайомі з цим професором?

— Ні, — заперечив Ейнджел. — Читали його праці.

«Шикарна мотивація», — іронічно подумала дівчина.

Близнюки стихли, вперто відмовляючись підтримувати розмову. Даяна Ромеро, косуючи на юнаків, усе ж наважилася поставити ще одне запитання.

— Не хочу видатися нахабою, — чемно почала вона, — але ви, хлопці, не надто схожі на болівійців. Точніше, зовсім несхожі. Ви більше скидаєтеся на норвежців чи голландців. Ваші батьки мігрували до Південної Америки з Європи чи як?

Лукас з Ейнджелом перезирнулися. І тоді один із них — у півтемряві салону Даяна не розгледіла, хто саме, — відповів:

— Ми зростали в інтернаті. У нас немає батьків.

— Пробачте, — дівчина, викрутившись на сидінні, повернулася до близнюків. — Я не знала, я… — слова вибачення застрягли в горлі.

У ту мить таксі проминуло міст через озеро Темпі-Таун, виїхало на яскраво освітлену вулицю, і зненацька Даяна Ромеро побачила, що так турбувало її. Очі! Їхні очі — світло-сірі, немов дим над багаттям із вологих галузок, у Лукаса та блакитні із зеленкуватими кільцями довкола райдужних оболонок у Ейнджела — виглядали несправжніми. Придивившись, Даяна зрозуміла, що близнюки носять лінзи. Хоча, звісно, шокувала її не наявність лінз із намальованими райдужками, а те, що за межами їхніх гладеньких і блідо-молочних дисків, у самісіньких кутиках очей, очні яблука болівійців здавалися чорними.

Середа, 5 лютого, 09:17 (UTC –7)

Ґлендейл [116] Ґлендейл (англ. Glendale) — місто в окрузі Марикопа, частина агломерації Фінікса, штат Аризона. Розташоване за 14 км на північний захід від центру Фінікса. Населення — 255 тисяч осіб. Не плутати з Ґлендейлом у Каліфорнії. , штат Аризона, США

— Фредді, не мороч мені голови, я на об’єкті!.. Яке замовлення? Хто?.. Гаразд, якщо вже морочиш, то говори голосніше, я тебе не чую за цим проклятущим бетононасосом! — рожевощокий технічний директор «Fleming West Building Company» повернувся спиною до будівельного майданчика, однією рукою затулив ліве вухо, другою дужче притиснув до правого мобільний телефон. — Га?! Що вони хочуть, щоб ми побудували?.. Лабораторію? Пф-ф-ф. Де?.. Я тебе правильно почув — в Антарктиді? Фредді, це якась школота бавиться, а ти через це марнуєш мій час! Не дратуй мене, ми на місяць запізнюємося з перекриттями.

«Наче немає чого робити», — подумав чоловік, сердито натискаючи «Відбій».

За хвилину Фредді зателефонував удруге.

— Ти нариваєшся! — багровіючи, закричав технічний директор. — Я на об’єкті, я не можу зараз зайти в Інтернет і переглянути рахунки. У мене немає часу займатися дурни… Що ти сказав? — брови з’їхалися на переніссі, після чого чоловік затих і секунд двадцять німував. Зрештою він обережно перепитав: — Скільки мільйонів?.. Ти серйозно? Це не помилка?.. Та вірю, вірю. А хто замовник? Якийсь правник із Болівії?.. Ні, я розумію, що він представляє чиїсь інтереси, але… Слухай, ти впевнений, що гроші чисті? Це ж Болівія… Чорт забирай, я знаю різницю між Болівією та Колумбією й усвідомлюю, що Болівія — це не Венесуела… Ти ще раз скажи: мені не почулося?.. Ох ти ж розтуди мою маму! Знаєш, що я гадаю, Фредді? Ми все одно будуватимемо не в США, правда? То яка, в сраку, різниця?.. От і я говорю: яка прекрасна думка!.. Так, так, згоден, за такі гроші можна почати будувати на Місяці… Гаразд, друже, чекай на мене, я вже їду. Я просто зараз вирушаю до офісу, Фредді…

Січень 2012

Намібія

16 травня 2013 — 6 червня 2013

19 січня 2015 — 20 травня 2015

Рівне, Україна

Ви тримаєте цю книгу в руках (сподіваюсь, не просто тримаєте, хочеться вірити, що ви її прочитали та що вона вам сподобалася) винятково тому, що я — невиправний і наївний оптиміст. Саме так, мабуть, кращих слів не дібрати: я — довбаний оптиміст і через це постійно страждаю. Я давно планував написати продовження «Бота», неодноразово говорив, що сиквел обов’язково побачить світ, але ніколи не думав, що це станеться 2015-го.

Отож, чому «Бот-2»?

Чому я взявся за написання сиквелу та чому у ваших руках ця книга опинилася саме тепер?

Об’єктивно на кінець 2015-го технотрилер «Бот» є моїм найбільш успішним романом, хоча я сам не вважаю його найкращим серед опублікованих і тим більше серед запланованих до написання, тож, повірте, це аж ніяк не стало поштовхом до створення сиквелу. Хтось, напевно, вирішить, що я взявся за «Бот-2», оскільки є читачі, які цього дуже хотіли. Ще після першого видання першого «Бота» (пардон за тавтологію, домовимося надалі називати його «Бот-1») мене питали, чи буде продовження. Подеколи запитання звучали настирливіше — а коли буде продовження? Утім, запевняю вас, це жодним чином не вплинуло на мої плани. Щось подібне часто запитують про «Твердиню» — про «темну кімнату», Ґрема, каміння з Паїтіті й отвір у землі, словом, про всі ті моторошні та не до кінця зрозумілі моменти, які лишилися нерозкритими в романі, — та я маю великий сумнів, що коли-небудь повернуся до Левка Бартоша та його пошарпаної в перуанських джунглях компанії. Чому? Бо я не бачу цієї історії. Я намагаюся протиснутися крізь час і відстань і уявити, що сталося з Родом Холмґреном, Ґремом Келлі та рудим, підгледіти, чи зосталися вони в джунглях, чи вирушили до загадкових мегалітів Хаамонга-а-Мауї на острові Тонгатапу в Океанії, хочу дізнатися, як поживає Сатомі та як ведеться Левку, проте не бачу цього. А «Бот-2» я бачив. Я побачив його чітко та практично до кінця ще тоді, коли до завершення «Бот-1» залишалося багато-багато тисяч слів.