Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

«Quantum» у Львові та Києві довелося відкласти, тур — скоротити. Я мав закінчити «Небратні» 1 грудня 2014-го. Насправді останню крапку в рукописі поставив на півтора місяці пізніше — 16 січня 2015-го.

Трохи розгрібшись, я знову подумав про те, що робити далі. За традицією кожної осені починається черговий промо-тур із новою книгою. Логічно, що тур можна почати лише з чимось , його не організуєш, якщо немає книги. Щоб до початку вересня опублікувати нову книгу, її потрібно завершити у травні. Після того як я відправив рукопис «Небратніх» польському видавцеві, до травня залишалося чотири місяці. Хтось може зі мною посперечатися, проте я переконаний, що цього замало, щоб написати «повнометражний» трилер не менше ніж на сто тисяч слів.

Я не знав, що робити. А скасовувати осінній тур не хотілося. Звісно, я міг учинити, як на початку літа 2014-го: махнути рукою та, замружившись, увірувати, що встигну. ( Все добре, головне — почати, початок — це півсправи, а далі — вперед … ну, ви розумієте.) Проте я не хотів, щоб мою біографію завершували слова: «…останній роман письменника, який він почав у тридцять років, так і залишився недописаним». І тоді я подумав про «Бот-2». У титрах до цієї книги є один рядок, про який я поки що не згадував: 16 травня 2013 — 6 червня 2013. Це період між закінченням «Твердині» та початком «Жорстокого неба». І, так, у цей час я писав уривки з «Бот-2». За три тижні я «промалював» чимало шматків тексту (переважно діалогів): перша розмова між Лаурою та Ріно, допит федералами Тимура та француженки, історія «перевтілення» Ріно Хедхантера тощо. Загалом двадцять п’ять тисяч слів.

Таким чином, у січні 2015-го я не мав вибору. «Бот-2: Ґуаякільський парадокс» був єдиною історією з моєї робочої теки, яку я міг дописати до травня і водночас не загнати себе. Ось так, завдяки низці збігів і моєму патологічному невмінню адекватно оцінювати необхідний для вчасного завершення роботи проміжок часу, ви отримали можливість прочитати «Бот-2» принаймні на чотири роки раніше, ніж я гадав, що ви його прочитаєте.

Щодо самого роману та його закінчення… Знову відкритий фінал. Власне, я його не закривав. Від початку я усвідомлював, що «Бот-2» буде просто відгалуженням від «Бот-1» і не стосуватиметься двох малюків, які вціліли наприкінці першого роману. Що з ними сталося в Болівії? Я сам до кінця не знаю. Поки що не знаю. Озираючись і подумки переносячись до Південної Америки, я бачу чимало темних плям у їхній історії. Зате я точно знаю, чому вони приїхали до Темпі, штат Аризона. І куди вони вирушать далі.

Так, так, це саме те, що ви подумали: «Бот» стане трилогією, і за кілька років ви матимете змогу прочитати новий техно — «Бот-3: Земля фон Неймана».

Хоча, якщо пощастить, ви прочитаєте роман раніше, бо життя мене нічого не вчить, і я все той же невиправний довбаний оптиміст.

Дякую Тані Іллюк, яка терпляче вислуховувала мене та допомогла залатати дірки в сюжеті ще до того, як я почав переносити «Ґуаякільський парадокс» на папір. Я ціную твою допомогу та ще більше — незмінну віру в те, що я роблю (дуже ціную, повір… попри те, що ти вперто відмовляєшся це помічати й іноді цілковито ігноруєш те, що я кажу).

Дякую Марку — за те, що гребеш зі мною в одному напрямі. Навіть коли доводиться гребти проти вітру. Особливо, коли доводиться гребти проти вітру.

Дякую батькам за затишок і підтримку. Рідний дім — це найкращий writing house з усіх, про які лише можна мріяти.

Кажу спасибі моїм рідерам: Тані Іллюк, Маркові Оплачку, Анастасії Євдокимовій, Тетяні Моцак, Андрієві Новікову, Володимиру Яковлєву, Святославу Кіралю та Sanchos Rodriges’у. Я можу з цілковитою впевненістю сказати, що цьогорічна команда рідерів є кращою, ніж будь-коли. Я задоволений вашою роботою та надіюся, ви втішені тим, що читали, незважаючи на те, що писанина, яку я вам підсовував, була сирою. Сподіваюся, ви й надалі дбатимете про те, щоб мої історії ставали все більш напруженими та соковитими.

Висловлюю вдячність Юлії Шушкевич за допомогу з пошуком біблійних цитат. Мені шкода, що я не попередив, що використаю їх не зовсім за призначенням, і цим, можливо, образив тебе.

Мій товариш Мігель Ґонзалес із Мексики (якого найвідданіші читачі, ймовірно, пам’ятають з автобіографічного роману «Мексиканські хроніки») переклав усі репліки іспанською, що трапляються в тексті. Muchas gracias, amigo!

Спасибі Юлії Мендель з «Еспресо TV» за те, що не забуваєш, та Анастасії Федченко з «ICTV» за інформаційну підтримку.