Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

Погляньте ще раз на титри наприкінці книги, де зазначено час, затрачений на написання. Основну частину тексту було створено в Рівному впродовж періоду від 19 січня до 20 травня 2015-го. Але починаються титри з рядка «січень 2012-го, Намібія». Уважний читач пригадає, що це той самий час і те саме місце, де я закінчував «Бот-1»: хостел «Cardboard Box Backpackers», Віндхук, Намібія. Саме тоді в моїй голові виникла ідея сиквелу. Відверто кажучи, січень 2012-го — це дуже умовна дата, мені здається, що задум зародився значно раніше, просто на сьогодні вже не пам’ятаю коли. Все почалося з того, що одного дня, знаючи, що наприкінці першої книги «NGF Lab» буде зруйновано, я раптово збагнув, що підземна лабораторія мікробіології вціліє. Тридцять метрів землі — більше ніж достатньо, щоб уберегти її від 907-кілограмових бомб. Я замислився над тим, що станеться з виробничим цехом, уявив, як якийсь час він працюватиме, продовжуючи виробляти наноагенти, як зрештою крізь тріщини в стелі та стінах просочаться ґрунтові води, що поступово заповнять лабораторію, а тоді… Картинки змінювали одна одну. Я наче сів кіно дивитися. Підземні річки, океан, течія Гумбольдта, рибини, дельфіни, кити, узбережжя Еквадору. За лічені хвилини я промчав над закиданим мертвою рибою пляжем, побачив фермера, який, сунучи полем на тракторі, вимальовує фрактальну криву, простежив, як реагує Лаура Дюпре, зачувши про те, що уражені невідомою речовиною чи вірусом еквадорці в один голос кличуть Тимура… Я розкрив Блокнот — не паперовий, а електронний windows’івський — і швидко накидав сюжет майбутньої книги. Вийшло 573 слова — кільканадцять кострубатих абзаців, так би мовити, витоки історії, яку ви щойно прочитали. Я досі зберігаю той файл — БОТ-2.txt . Він нагадує мені про те, що ідея «Ґуаякільського парадоксу» виникла задовго до того, як було дописано «Бот-1»: у файлі йдеться про Патріса Раньє, а не Лауру Дюпре. Іншими словами, вигадав «Бот-2» до того, як, наслухавшись зауважень від рідерів, вирішив «змінити стать» французького психіатра в «Бот-1».

Коротше, я заходився коло продовження зовсім не з меркантильних міркувань, не від любові до «Бота», не через бажання потішити читачів, які чекали на продовження, та, звісно, не тому, що залишив відкритим фінал у першій книзі. Я написав «Бот-2», оскільки замисел виник природно, без напруження. Я не витискав його та не «народжував у муках». Просто в якийсь момент — тоді, 2012-го, — я побачив цю історію до кінця. Й усвідомив, що вона варта того, аби бути опублікованою.

Чому саме зараз? Ще рік тому я вважав, що працюватиму над «Ґуаякільським парадоксом» не раніше 2018-го (роман тоді вийшов би друком аж 2019-го). На це запитання я вже відповів: бо я — довбаний оптиміст. Запитаєте: а що поганого в тому, щоб бути оптимістом? Загалом — нічого. Проте є один нюанс. Оптиміст майже завжди переоцінює свої сили — особливо, коли йдеться про дедлайни.

Навесні 2014-го, закінчивши роман «Жорстоке небо», я почав міркувати над тим, що писати далі. Щойно відгримів Євромайдан, і руки зачесалися настрочити щось патріотичне, безперечно вигадане, але максимально вплетене в реальні події. Кілька людей, чия думка для мене важлива, відмовляли мене. Згодом я сам зрозумів, що ідея — хибна. По-перше, я мав сумнів, що стилістично готовий до написання такого роману. По-друге, я не знав, чи готові його читати мої постійні читачі: спливло зовсім небагато часу, надто болючими були спогади про події на Інститутській і на Грушевського та забагато сірих плям мало все, що цих подій стосувалося. Я вирішив, що надійшов час наступного за номером трилеру в робочій теці на комп’ютері, коли на початку літа 2014-го Аркадіуш Наконечнік, видавець польського перекладу «Бота», запропонував написати публіцистичну книгу для поляків про українсько-російські відносини. Як оптиміст із багаторічним стажем я прикинув, що все встигну: закінчу книгу для поляків до початку зими, після чого матиму достатньо часу, щоб до літа дописати новий трилер. І погодився. Так народилися «Небратні». Потім мені щось стукнуло в голову, я прийшов до Марка Оплачка з організації «Література. RV» і сказав: «Слухай, старий, я тут начитався всякого і такий кла-а-асний проект придумав! Це будуть лекції! Шариш? Науково-популярні лекції про те, чому все є так, як є…» Марк послухав і погодився. Так народився науково-популярний проект «Quantum». А потім до мене звернулася Люда Фіть з організації «Книжковий Маестро» та запитала, чи не хочу я провести «Quantum» у Черкасах. Я згодився. А чому ні? ( Все буде добре, головне — почати, початок — це півсправи, а далі — вперед, вперед, вперед, і ми все встигнемо! ) А потім прийшла осінь. Львівський форум, презентація «Бота» у Варшаві, всеукраїнський тур із «Жорстоким небом», «Quantum» у Рівному, «Quantum» у Черкасах, робота над «Небратніми»… Тепер, гадаю, ви зрозуміли, чому я кажу «довбаний оптиміст». Несподівано виявилось, що для підготовки однієї лекції «Quantum» потрібно мінімум п’ять днів, що «мінімум п’ять днів» — це з біса багато. З’ясувалось, що після кожної презентації «Жорстокого неба» я повертаюся додому в стані коняки, яку хіба що лише пристрелити, і ще цілий день по тому не можу витиснути із себе жодного рядка. На початку осені ми з Марком, який, напевно, заразився моїм оптимізмом, ще вірили, що наприкінці жовтня зможемо почати «Quantum» у Києві та Львові ( ви уявляєте, бляха, нам МАЛО було! ). Тільки на початку листопада 2014-го я визнав, що ми не встигаємо нічого. Я не просто «валю» один із проектів, я закопую їх усі. Відразу.