Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

Паралельно до викопаної ями, на двох табуретках, стояла примітивна дерев’яна труна. Тимур вибрав найбільшу з усіх, які зміг знайти в Каламі, та, попри це, Ріно Ґроббелаара ледве вклали в неї. Руки ґевала випиналися над тілом, через що складалося враження, наче Ріно от-от упреться в краї домовини, сяде та бовкне щось про те, що мав він у сраці такі розклбди, у цьому ящику задихнутися можна.

— Ким був померлий? — неочікувано правильною англійською запитав священик.

Тимур розгубився. За українця тихим голосом відповіла Лаура:

— Він був дияконом, отче.

— Дияконом? — не стримав здивування канонік.

— Так.

Тимур прискіпливо подивився на товстуна. Перед похованням Ріно обмили й одягли в новий, спеціально куплений одяг, а відтак навряд чи священик знає про вогнепальні поранення під темно-сірою сорочкою з нерозгладженими після пакування складками. З іншого боку… Калама — маленьке місто, в якому чутки та новини поширюються швидко.

— Він був дияконом римо-католицької місії в місті Ґрутфонтейн, Намібія.

— А, — зронив товстун, ніби це щось пояснювало.

Клірик підійшов до труни, дістав молитовник і почав читати. Іспанською.

Панахида тривала чверть години, після чого священик глянув на українця та француженку, які, схиливши голови, переминалися з ноги на ногу перед свіжовикопаною ямою.

— Хтось із вас може сказати слово, — запропонував святий отець.

Тимур зиркнув на Лауру. Та стояла, потупившись, і жувала губу. Спостерігши, що чоловік на неї дивиться, вона коротко, заперечуючи, мотнула головою та штурхнула його ліктем.

Тимур Коршак підступив до труни:

— Я скажу.

Священик кивнув, поступаючись місцем.

Тимур намагався відводити очі від посірілого кутастого обличчя Ріно. Він зчепив руки на рівні живота та довго м’яв пальці, перш ніж почати. Зрештою розтулив рота та заговорив:

— Ріно був класним преподобним. Він ніс… ніс Слово Боже… — Яке, в біса, Слово Боже . Якщо африканець щось і приносив із собою, то тільки хаос, гармидер і дурнуваті туалетні жарти. І ще проблеми. Без проблем Ріно ніколи не з’являвся. А в останні дні перед смертю він узагалі жартував, кричав і лаявся, як колись. Ну, майже як колись. А як ефектно він дав тягла тим нахабам, що чіплялися до Джеймі . Замилуєшся. Упродовж останніх тижнів Ріно став собою — безпосереднім, грубуватим і простим. Він став справжнім — таким, яким і має бути чоловік: казав те, що думав, і робив те, що казав. Однак навряд чи священик із собору Сан-Хуана Баутиста оцінить, якщо йому все це розповісти. — Кхе-кхе, — прокашлявся українець і видав: — Ріно прагнув зробити цей світ кращим. І йому вдавалося. Іноді.

Можливо, він додав би щось іще, але в цей момент робітники притягли до могили поспіхом виготовлений надгробок — просту прямокутну гранітну плиту з невигадливим написом:

Тимур відступив від труни та знаком показав чилійцям: завершуйте. Двоє робітників підняли кришку, накрили нею домовину й узялися прибивати її цвяхами.

Розгодований священик у білій альбі, напевно, розсудивши, що сповна виконав свій обов’язок, розвернувся і, витираючи хусточкою лоба, задріботів у напрямку авеню Ла-Пас, що вела до центру міста. Тимур спочатку подався слідом, але згодом спинився, зауваживши, що Лаура не зрушила з місця.

Низько нахиливши голову, француженка стояла біля краю могили та спостерігала, як сльози падають до ніг, залишаючи в сухій, розпушеній землі конічні заглибини, схожі на сліди від мініатюрних авіаційних бомб.

Середа, 4 лютого, 20:51 (UTC –7)

Міжнародний аеропорт «Sky Harbor»

Фінікс [113] Фінікс (англ. Phoenix) — місто в США, столиця штату Аризона. Населення — 1,5 млн осіб. , штат Аризона, США

Даяна Ромеро, двадцятисемирічна аспірантка факультету неврології Університету штату Аризона, впізнала їх одразу, щойно юнаки вийшли з митної зони до зали прильотів 4-го термінала. Мексиканка за походженням, чиї батьки перебралися до Сполучених Штатів, коли Даяні було шість, уражено звела брови. За непрозорими розсувними дверима, які не встигали зачинятися через велику кількість пасажирів, що поспішали до виходу з термінала, стояли два високі біляві близнюки. Рівні спини, широкі накачані плечі, м’язисті передпліччя. Даяна здивовано хмикнула: хлопці більше скидалися на моделей із глянцевих журналів чи на гравців американського футболу, ніж на ботанів, які тиждень тому отримали стипендію на навчання в її університеті. Вона раптом спіймала себе на думці, що геть не проти закрутити щось з одним із них. Або… а чому ні?.. відразу із двома. Даяна ковзнула язиком по нижній губі, відчуваючи, як унизу живота зароджується скрадливе поколювання. На хлопцях були світло- сині джинси, прості ганчір’яні кеди та футболки з абстрактними візерунками. Якось аж надто по-американськи . Близнюки, як вона й очікувала, виглядали втомленими, але, попри перший візит до Штатів, анітрохи не розгубленими. Один із них, напевно, згадавши, що в північній півкулі зима, та втямивши, що за скляною стіною термінала температура не набагато вища за 10 °C, нахилився до сумки на коліщатках, дістав вітрівку й одягнув її поверх футболки.