Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

Коли сутичка закінчилася, Ерік О’Донован вивів «Nissan Elgrand» зі сховка та підігнав до будинку, у вітальні якого лежало тіло преподобного Ґроббелаара. Ліза Торнтон кинулася до розпростертого на підлозі велетня, але, оглянувши його зблизька, опустила руки. Одного погляду було достатньо, щоб збагнути: навіть якщо вдасться якимось дивом запустити серце Ріно, із такими ранами він не житиме.

Лаура Дюпре до того часу опритомніла достатньо, щоб засипати Еріка О’Донована запитаннями про те, де вона та що взагалі відбувається. Ліза Джин вирішила не випускати її з машини, щоб зайвий раз не травмувати.

Тимуру Коршаку дали води та кілька солоних крекерів. Воду він випив, а до крекерів, незважаючи на виснаження, не доторкнувся. Українець сидів на ґанку, впершись ліктями в коліна й обхопивши долонями голову. Він чув голос Лаури, що долинав із мінівена, але не мав ні сил, ні бажання, щоб підвестися та поговорити з француженкою.

Усе змінилося, коли до будинку, на порозі якого було вбито Ріно Ґроббелаара, Харпер та Елдрідж привели полонених. Тимур підняв голову, зауваживши Сліпого, зірвався на ноги. Він скочив так рвучко, що Джонні довелося притримати його за плече. Поруч із El Ciego ледь тримався на ногах бородатий еквадорець з обличчям у зморшках і великими вухами. В обох бранців руки було стягнуто за спиною пластмасовими стяжками. Бородань мав серйозні поранення: права штанина від поясу до литки потемніла від крові, а шию обмотувала брудна ганчірка, з-під якої на кістляві груди скапувала кров. Час від часу Джеку Елдріджу доводилося підтримувати еквадорця, щоб той не впав.

— Що ви думаєте із ними робити? — запитав Тимур.

Джонні Лонґбоу зиркнув на Лізу Торнтон. Із цим виникала проблема. Шестеро агентів ФБР цілком легально перетнули чилійський кордон, однак перетнули його як дипломати. Офіційно федерали в пустелі Атакама не перебували та не мали би бути. І це означало, що полонені їм ні до чого. З іншого боку, страчувати захоплених під час сутички «сутінкових» ніхто не хотів.

Почувши голос Тимура, поранений бранець підняв голову. Щойно він уп’явся очима в обличчя українця, на Тимура звів моторошні білки Сліпий.

— Як вони знайшли вас? — змінила тему Ліза Джин Торнтон.

Не відводячи сповнених гніву очей від Сліпого, Тимур відказав:

— Один чилієць, колишній учасник проекту «NGF», усі ці роки провів у Сан-Педро. У це важко повірити, але він вижив посеред пустелі. Він також виявився зараженим, побачив нас два дні тому і таким чином викрив наше місцезнаходження для психоістоти, — українець спробував підступити ближче до El Ciego. Джонні не пустив його, міцніше стиснувши плече. — Зараз це неважливо, — Тимур повернувся обліпленим кіркою засохлої крові обличчям до Лізи Торнтон. — Вони прийшли по мене.

— І?.. — звела брову американка.

Чоловік опустив голову, розмірковуючи.

— Мені відомо, через що все почалося, — зрештою сказав він.

— Ви з’ясували причину епідемії?

— Так. Я знайшов, де все зародилося, та знаю, як припинити поширення наноагентів. Причина там — у пустелі, — Тимур випростав руку в напрямку півдня. — Я поясню докладніше, та перед тим хочу дещо показати, — він ледь опустив голову та спідлоба кинув хльосткий погляд на Сліпого. — Це поряд, за кілька кроків на північ від селища.

Джонні та Ліза вдруге перезирнулися.

— Ви зможете йти? — запитала Тимура американка.

— Так.

— Тоді ходімо, — вона знаками поманила Джонні йти за ними.

— Я хочу, щоб вони також пішли, — Тимур кивком голови вказав на «сутінкових».

— Навіщо? — насупився Лонґбоу.

— Вони також мають подивитися.

Ліза спинилася, хвильку повагалася та зрештою жестом звеліла Елдріджу повести бранців слідом за Тимуром. Ушістьох — Джонні, Ліза, Джек Елдрідж, двоє «сутінкових» та українець — вони попрямували до північної околиці Сан- Педро. О’Донован залишився біля Лаури. Вонґ і Харпер загортали тіло Ріно Ґроббелаара, готуючись забрати його із собою.

Через кілька хвилин українець привів своїх супутників до викопаного Штаєрманом колодязя.

— Що це? — Ліза обережно наблизилась до краю ями.

Тимур не відповів.

— Що ти хотів нам показати? — нетерпляче роззираючись, озвався Джонні.

Українець не реагував. Натомість підступив упритул до Сліпого та захриплим, ламким від напруження голосом звернувся:

— Ти бачиш мене?

— Я бачу тебе, Тимуре, — то були перші слова, вимовлені Сліпим відтоді, як його взяли в полон. Голос прозвучав зверхньо, фальшиво та насмішкувато. З одного боку, Сліпий говорив як учень молодших класів, який уперше в житті переказує тільки-но прочитаний текст англійською; з іншого — попри скажений іспанський акцент, він розмовляв так, наче це Тимур знаходився в полоні, а не навпаки.