Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

І тут Ріно пробасив:

— Недоросток щойно розмовляв зі мною англійською.

У ту мить коротун здався: всі кахлі повернулися тильним боком, вогник свідомості загасила холодна пітьма.

Українець обернув голову до Джеймі та здригнувся, немов від удару струмом. На місці пігмея, здавалося, стояла зовсім інша істота: риси обличчя спотворилися до невпізнання, губи підібгалися, щоки вкрилися сіткою фіолетово-чорних вен, а почорнілі очі ледь не випадали з орбіт. Тимур спостерігав подібну переміну лиш один раз, та й то у кіно, на початку першої частини «Володаря Перснів», коли хобіт Більбо Баґґінс не схотів віддавати Перстень Влади Фродо. Таке несподіване, майже фізично неможливе перевтілення навіть у фільмі пробирало до дрижаків. Споглядаючи щось подібне наживо, Тимур не стримав крику.

Істота, яка колись була Джеймі Бруно Рікаурто Камподоніко, по-зміїному зашипіла та заклацала зубами. Від страху і Тимур, і Ріно відступили вглиб вітальні. Скориставшись цим, коротун шмигнув до дверей і вискочив на вулицю.

— Ти це бачив? — преподобний намагався приховати тремтіння, що спотворювало голос.

— Стривай, — Тимура вдруге пересмикнуло, — якщо він інфікований… це означає, що психоістоті відомо про нас.

— Е… — видав Ріно.

— Воно тепер знає, де ми знаходимося.

Українцю здалося, наче в грудях загупало ще одне серце. Він знову подумав про Штаєрмана.

— Воно знало давно, — Тимур, загрібши з-під стіни наплічник, підскочив до Ріно та схопив велетня за руку: — Треба звалювати із Сан-Педро. Вшиватися геть із пустелі. Пішки, поповзом, як завгодно, але ми маємо драпонути звідси якнайшвидше.

Секунду вони витріщалися один на одного, а потім здоровань розвернувся, штовхнув двері та переступив через поріг.

У ту ж мить із вузьких проходів між приземкуватими будинками на протилежному боці вулиці вихопилися хльосткі звуки пострілів. Тимур збагнув, що по них відкрили вогонь, коли з дверної рами ліворуч від голови Ріно йому в обличчя бризнули дерев’яні скалки. Кілька куль з утробним «чшух!» угризлися в крихку саманову стіну будинка. Одночасно знадвору долетів звук розбитого скла. Тимур устиг збагнути, що куля влучила у вікно кімнати, в якій позаминулої ночі спав Джеймі, а тоді почув три огидні звуки — чвак! чвак! чвак! — схожі на ляскіт від падіння пласких каменюк у трясовину чи в багно, та зрозумів, що Ріно, чудернацьки розставивши дебелі ручища, завалюється на нього.

Наляканий і розгублений Тимур, замість того, щоб підтримати велетня, зробив крок назад. Ріно Ґроббелаар рефлекторно та незграбно, мовби сліпець, шкрябнув розчепіреними пальцями по одвірку, намагаючись як не встояти на ногах, то хоча б пом’якшити падіння. Українець побачив, як ззаду на сорочці преподобного розпливлася темна пляма, невиразна на синій тканині, після чого, глухо застогнавши, велетень повалився навзнак.

Тимур опустив погляд і занімів. Йому здалося, наче тіло вкрилося товстим шаром холодного липкого слизу, який повільно стікає на підлогу. На тулубі південноафриканця зяяли три страхітливі вогнепальні рани: дві — на животі, одна біля одної, ніби сліди від укусу гігантської змії, й одна — під правою ключицею. Вся сорочка спереду стала чорною та блищала від крові. Із ран поштовхами била кров. Груди під нею судомно здіймалися й опускалися.

— РІНО-О-О!!! — Тимур затулив нижню частину обличчя руками та захлинувся власним криком.

Після того як ґевал упав, постріли враз припинилися.

Тимур опустився на коліна, зиркнув крізь дверний проліт на вулицю (ноги африканця не давали дверям змоги зачинитися), проте нападників не вгледів. По тому схопив Ріно під пахви та спробував ривком затягти вглиб вітальні. Із першого разу не спромігся — надто важким виявилось тіло Ґроббелаара. За другим разом українцю вдалося стягнути здорованя з порога, і масивні двері з легким стуком зачинилися.

— Чувак, — Тимур не усвідомлював, що з його очей струменять сльози, лишаючи сліди на брудних щоках. — Чувак…

Ріно Ґроббелаар надсадно хрипів — вдихи були короткими та поверхневими, неначе ґевал боявся вдихнути на повні груди, цідячи повітря крізь зціплені зуби, як людина цідить щойно заварений, дуже гарячий чай, — і тупився в Тимура виряченими від страху та здивування очима.

— Мене підстрелили, фелла? — Ріно наче досі не вірив у те, що з ним сталося. — Вони добряче дістали мене, так?

Зціпивши губи в тонку бліду риску, Тимур Коршак тамував схлипування та намагався не дивитися на рани, з яких на вкриту пилом підлогу хатини стікала кров.