Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— От чо-о-орт! — Тимур ривком сів на матраці. — Ріно! — глянув, що диван порожній, і гукнув голосніше: — РІНО!

Двері прочинилися, до кімнати зайшов Ґроббелаар. За ним протиснувся Джеймі. Ріно насторожено косив оком на коротуна, та Тимур цього не помітив.

— Я мушу тобі дещо сказати! — випалив українець.

— Е, взагалі-то я теж! Там…

Тимур його не чув.

— Я зрозумів! Я збагнув, яким чином психоістота повернулася!

Ріно витріщився на нього.

— Це все вода! Ґрунтові води! — українець угатив кулаком по долоні. — Як же все просто! Чорт забирай, якби я уважніше слухав, що розповідала Ліза Торнтон в Еквадорі, то здогадався б про все значно раніше. Це все риба! Наноагенти опинилися в рибі з Тихого океану!

— Я тебе не розумію.

— Ми не знаємо, коли саме ґрунтові води затопили цех, — узявся пояснювати Тимур. — Я переконаний, що після бомбардування підземна лабораторія мікробіології залишилася неушкодженою. Навіть якщо бетон не витримав і де-не-де тріснув, генератор продовжував працювати, а отже, підтримував підвищений тиск у цеху, не пропускаючи туди ні повітря, ні воду. Це означає, що весь час, доки в генераторах було пальне, лабораторія функціонувала та виробляла нанороботи в автоматичному режимі. Мільярди, — українець скинув руки, — та де там — трильйони мікроскопічних роботів. А потім пальне закінчилося. Виробництво припинилося, тиск упав, і крізь тріщини в бетоні до виробничого цеху почала просочуватися вода. За якийсь час ґрунтові води заповнили весь цех і навіть частину ліфтової шахти… Ти ще не втямив?

Ріно мовчав. Джеймі, не відводячи очей, дивився на українця.

— Ґрунтові води не беруться нізвідки та не стоять на місці, — правив далі Тимур. — На поверхні Атаками немає річок, зате під пустелею однозначно проходять підземні потоки. І як ти гадаєш, Ріно, куди вони течуть? — запитання було риторичним. — На схід? Забудь. Там гори, там Анди. Ці підземні річки прямують лише на захід, — чоловік тицьнув рукою в напрямку вхідних дверей, — до океану. Ґрунтові води потихеньку вимивали розчин із нанороботами та несли його до океану. Там наноагенти потрапляли в тіла морських жителів — медуз, кальмарів, риб, китів, я не знаю, в кого ще, — і щойно знаходили істот із кровоносною системою, робили те, на що їх було запрограмовано: пробивалися до мозку та формували в ньому колонії. Припускаю, що психоістоті не дуже вдавалося керувати мешканцями океану. Усе, що та потвора могла, — доводити заражену рибу до сказу, через що риба й поперла на берег. На тому, можливо, все закінчилося б, але риби виявилося занадто багато, і хтось із місцевих рибалок таки спокусився та повіз її на ґуаякільський ринок. Риба опинилася на столах, і так усе закрутилося.

Тимур перевів подих. Ріно нарешті вставив:

— Коли ми були в Україні, я чув, як той еквадорський лікар, Арреола, під час розмови по Skype із Лаурою згадував про те саме. Казав, що причина в рибі, а француженка йому не вірила.

— Чому вона не розповіла мені про це?

Ріно знизав плечима:

— Напевно, вважала, що це несуттєво.

Українець пригадав власну реакцію на слова Лізи Джин Торнтон. «Це не риба». Він уявити не міг, що причиною кривавих подій у Ґуаякілі став масовий викид риби.

— Основне, що тепер нам відомо, як зупинити це божевілля: по-перше, треба переконати еквадорську владу заборонити риболовлю в океані щонайменше на рік, і це буде неважко, адже вони самі вважають, що причина в рибі; а по-друге, потрібно викачати воду та залити бетоном підземний цех — останнє, що лишилося від «NGF Lab», — виговорившись, Тимур нарешті помітив сконфужений вигляд преподобного і те, як він косо дивиться на Джеймі. — А що ти хотів сказати?

Ріно кілька секунд помовчав, не знаючи, із чого почати:

— Я бачив над селищем радіокерований дрон.

— Що? — вирячився Тимур. — Де?

— Над нами.

— Чому ти мовчав?

— Бо ти почав говорити про воду, наноагентів і «NGF Lab». Я подумав, що дрон неважливий, і… — Ріно повернувся до Джеймі та, несамохіть відступаючи від коротуна, тицьнув у нього пальцем. — Ем-м, чувак, якщо ти маєш рацію, то він також заражений.

— Може, він не… — Коршак хотів щось вигадати, щоб заспокоїти передусім самого себе, але нічого путнього на гадку не спадало. Навіть гірше, Тимур раптом усвідомив: якщо Оскар Штаєрман заразився, п’ючи воду з викопаного на півночі Сан-Педро колодязя (а чилієць, безсумнівно, заражений, інакше не малював би з такою скрупульозністю фрактали на стінах покинутих халуп), то немає жодної причини, через яку Джеймі Макака, скупавшись у воді з ліфтової шахти, не підхопив наноагентів.