Максим Кидрук - Твердиня

Насміявшись досхочу, Ґрем кивнув на тазик.

– І довго ти так сидиш?

– Та десь із годину. Трохи менше…

Ян ступив до ванної, роззирнувся.

– То що, нараду проводитимемо у ванній, чи як?

– Нє, – українець видушив із себе посмішку, – я ще трохи посиджу й буду вилазити – ніби попускає. Ви поки хавку готуйте.

– Обмотай помідорки вогким рушником, – порадив чех, – ефект той самий буде.

– Так і зроблю.

Ґрем протиснувся біля Яна та вислизнув до вітальні. Перетнув кімнату, підійшов до холодильника.

– Із чого почнемо? – відчиняючи дверцята, голосно спитав американець. – У нас із минулого разу ще «Budweiser» є.

– «Bud», – випалив чех.

– «Bud», – луною повторив Сьома.

То був справжній чеський «Budweiser Budvar», а не, як повторював Ян, американська підробка. Минулого тижня Фідлер привіз кільканадцять пляшок із Чехії, вважай, просто із заводу. Левко надавав перевагу німцям.

– Мені «Paulaner»!

– О’кей, баддіс, замовлення прийнято, – Ґрем дістав пляшки й зачинив холодильник.

Чех розпаковував чипси, а росіянин узявся готувати свої фірмові сухарики, обсмажуючи кубики чорного хліба зі шматками бекону та посипаючи їх спеціями. Починався один із найприємніших і однозначно найлегший етап подорожі – планування.

– На цей момент ми маємо три варіанти, – мовив Сьома, – Ісландія, Мексика та Кенія.

За вікном швидко сіріло. Сіявся тихий дощ, безшумно цяткуючи шибки сріблястими краплями. Ґрем, Ян і Сьома розсілися на Г-подібному дивані, що тиснувся до перил сходового прольоту. Левко розташувався на старезній табуретці з протилежного боку стола (оскільки кормову частину українця, наче в борця сумо, все ще обмотував мокрий рушник, на диван хлопця не пустили). Край столу стриміла така сама ветха, як і табурет, настільна лампа з абажуром (єдине ввімкнене джерело світла у вітальні), в центрі стояли два ноутбуки й лежала купа роздрукованих карт, фотографій і статей. Біля кожного хлопця тулилися тарілки із закусками, а також пляшки з пивом. У кімнаті панувала затишна півтемрява та смачно пахло сухою деревиною.

– Так, три, – підтакнув Ян. – Я за Ісландію, – глибоко в душічех не вважав себе справжнім бекпекером. Матрацником він не був, але кайфу від ночівлі в копійчаних хостелах не ловив.

– Що в тій Ісландії? – підняв руки Ґрем. – Давайте до Кенії, там дика природа, там круто…

– …і скажено дорого, – доказав Ян, закидаючи до рота апетитного сухарика. – Я шукав на сайтах: сама машина може стати в сотню баксів на день. І хостели недешеві.

– Пф-ф… – пирхнув мулат, для якого гроші ніколи не складали проблему.

До вчорашнього дня Левко хотів поїхати до Мексики, особливо на півострів Юкатан, – помандрувати містами, що лишилися від майя, проте зараз українець мовчав, вижидаючи, що скаже Сьома.

– Почекайте, – Семен виставив ліву долоню перед Ґремом, а праву перед Яном. – Я хочу запропонувати четвертий варіант, – росіянин дістав намальовану Ґуннаром карту, розгорнув її на столі й із подробицями переповів американцеві та чеху позавчорашню розмову зі старим художником.

Коли Сьома закінчив, хлопці по черзі взяли мапу до рук і роздивились її.

– Ти гадаєш, Паїтіті існує? – Мулат із недовірою глянув на Семена.

– Мені відомо не більше, ніж тобі, Ґреме, – ухилився від прямої відповіді росіянин. Потому дістав із файла на столі три аркуші А4 й роздав друзям. – Тут я стисло виклав достовірні, перевірені факти про Паїтіті. Ознайомтесь.

Левко здивовано глипнув на товариша. Він знав, що Семен нишпорив інтернетом у пошуках інформації, та уявити не міг, що все так серйозно. Сьома поводився, наче директор ЦРУ на суперсекретному засіданні в Ленглі, штат Вірджинія. Від цього тягнуло на сміх (особливо зважаючи на кумедно викривлену шию), та водночас – якимось дивним чином – Семенова статечність налаштовувала хлопців на серйозний лад.

Ґрем, Ян і Левко присунулися ближче до лампи й заходилися читати.

Паїтіті (Paitití, Paytiti, Paipite, Paykikin) – загублене (за іншою версією – міфічне) місто в сельві за Андами, ймовірно розташоване на південному сході Перу в лісах Мадре-де-Діос, на півночі Болівії або ж на південному заході Бразилії. Існування чогось за назвою Паїтіті безсумнівне, проте до сьогоднішнього дня через неприступність регіону жодних руїн не знайшли. Окремі експедиції зникли безвісти. Втім, Паїтіті не ототожнюють із будь-якими іншими відомими руїнами Південної Америки.