Максим Кидрук - Твердиня

– А тому, чуваки, – Семен поклав долоні перед себе на столі, – я не відкидаю ваші варіанти, але хочу поставити на голосування власну пропозицію: чи не хотіли б ви вирушити до Мадре-де-Діос і спробувати знайти Паїтіті? – Він підняв палець, застерігаючи їх від швидкої відповіді. – Знаю, це обійдеться дорожче, ніж політ до Ісландії чи навіть мандрівка Кенією. Знаю, така подорож буде значно важчою. Можливо, ми нічого не відкриємо й повернемось із порожніми руками. Зате ми отримаємо справжню пригоду, ми напишемо історію, подібної до якої не буде ні в кого, котру ми довго згадуватимемо та з насолодою переповідатимемо друзям холодними вітряними ночами ще багато років після її завершення… Отож, хто за те, щоб організувати експедицію в джунглі на сході Перу?

Мовчанка тривала не більше як півсекунди. Про Мексику, Кенію чи Ісландію ніхто не думав.

– За!

– Я за!

– Я теж.

Сьома всміхнувся й тут-таки скривився через блискавку, що шугнула крізь шию. На очах росіянина виступили сльози, та все ж він бадьоро (з дещицею недоречного пафосу) продекламував:

– Отже, джентльмени, ми летимо до Перу!

Увечері Левко лежав у своїй кімнаті на ліжку, практично впираючись носом у стіну, та згадував слова Ґуннара Іверса, оживлював у пам’яті його загадкову фотографію. Історія про Паїтіті тривожила, розбурхувала уяву. Щоправда, вона не вразила Левка по-справжньому, як-от, скажімо, свіжий анекдот не аж так вражає досвідченого коміка.

Поки що не вразила .

Водночас якесь непоясненне – химерне й незрозуміле – відчуття неспокою тихо скніло в нього за грудниною. Хлопець не розумів, звідкіля воно взялося. Тоді він іще не знав, що саме слово Паїтіті , невловимий привид древнього міста, котрого, можливо, ніколи й не існувало на Землі, стало прокляттям для тисяч і тисяч людей, чимало з яких мали твердішу руку та хоробріше серце. Він не знав, він навіть не здогадувався, скільки сотень сміливців промовляли слово Паїтіті з люттю, огидою й бездонним, як Маріанська западина, відчаєм – промовляли як найстрашніший прокльон – за кілька хвилин до смерті. Левко не розумів сум’яття, бо поки що не усвідомлював, що стоїть за крок від того, щоб Паїтіті стало і його прокляттям.

Зайшовши до майстерні, Ґуннар відчув, що в кімнаті хтось є. Здогадався із запаху: в суміші звичних ароматів акрилових фарб, полотнищ, деревини для рам і старих меблів проступав легкий чужорідний запах. Ні, не парфуми, запах був надто слабким. Радше гель для душу чи піна для гоління.

У голові старого крутнулася думка про втечу, та він відкинув її.

Куди тікати? Навіть якби він був на двадцять років молодшим і в животі не хлюпав уміст двох пивних кухлів, він однаково не мав шансів. Якщо хтось із них наважився проникнути в його дім, отже, йому кінець. Вони його не відпустять.

Час настав.

«Сумно…» – зміркував Ґуннар Іверс і переступив поріг.

Увімкнувши світло, він завмер, тримаючись спиною до приміщення майстерні. Намагаючись не робити різких порухів (тим самим виторговуючи кілька секунд життя), старий почав повертатися. Ставши впівоберту, зміг окинути майстерню поглядом.

– Ти? – можливо, в голосі й було здивування, та його цілком заглушив страх. Іверс раптом усвідомив, що помиратиме довго, та ще й у таких немилосердних муках, що відхід до пекла здаватиметься йому визволенням.

У кріслі-гойдалці в центрі кімнати сидів, тримаючи в руках чорну гелеву ручку «Tizo», рудий. На собі мав нейлоновий спортивний костюм (блискавка на куртці застібнута аж під шию) та спортивне взуття, сховане під світло-синіми целофановими бахілами, натягнутими на штани й обмотаними скотчем. На руках – тілесні гумові рукавички, а на голові – гумову, схожу на плавальну шапочку, під яку старанно заправив пасма свого вогненно-червоного волосся. Густу бороду він намастив таким товстим шаром гелю, що та полискувала в світлі ламп. Виглядав до неможливого потішним, немов актор якогось придуркуватого ситкома про інопланетян. Утім, Ґуннар не сміявся, розуміючи, що цей маскарад улаштовано з єдиною метою: не залишити слідів. Рудий вирядився наче клоун, щоби бути певним: на підлогу Ґуннарової майстерні не впаде жодна волосина, жоден шматок шкіри чи краплина поту з його тіла.

– Як поживаєш, Ґуннаре? – рудий промовляв із чітким шотландським акцентом, ледь викривлюючи губи.