Максим Кидрук - Твердиня

Старий художник продовжував стовбичити впівоберту біля вимикача, витріщаючись на небажаного гостя. І мовчав.

– Холодно у вас тут у березні, – рудий крутив між пальцями гелеву ручку. – Я досі не можу втямити, чому ти вибрав такий клімат. Хіба це не шкодить твоєму старечому тілу?.. Чи ти перед смертю захотів дихнути рідним повітрям?

Ґуннар нарешті спромігся повернутись обличчям до чоловіка, що вб’є його впродовж найближчих кількох хвилин.

– Можна я… – почав художник, але замовк. Хотів виблагати хвилину часу, щоб зателефонувати дочці в Бостон. Він не розмовляв з Ліндою більше як два роки, а вона, схоже, тим геть не переймалась (вони втратили контакт дуже давно, ще коли Лінді було сімнадцять). За два останні роки їй жодного разу не закортіло зателефонувати, її навіть не цікавило, чи живий він, а тому дзвінок від нього… за хвилину до смерті… просто, щоби попрощатись… виглядатиме щонайменше дивно. З однаковим успіхом Ґуннар може зателефонувати операторові кол-центру з «Tele2» чи порозмовляти з випадковим перехожим на вулиці. Найбільше, чого він доб’ється, – це налякає її. Хоча основна причина полягала в іншому – художник замовк, бо знав, що рудий не дозволить.

– Ти комусь розповів? – запитав рудий.

– Ні, – опустивши голову, відповів Ґуннар.

– Я знайшов у тебе фотокартку, – чоловік кивнув у бік порожньої банки з-під фарби, всередині якої чорніли скручені від вогню рештки фотографії. – Хтось її бачив?

– Ніхто.

«А навіть якщо й бачив, то що з того?»

Рудий зітхнув. Він розумів, що старий каже неправду, проте перевірити інформацію не був спроможний. Так само, як не був здатен щось змінити. Лишалось останнє питання.

– Учора в тебе були студенти… – почервонілі очі примерзли до обличчя старого.

Ґуннар без поспіху звів голову.

– Вони заходили подивитися на картини, більше нічого.

Червоний колір очей згустився до багряного, повіки завмерли непорушно.

– Тим краще для них. Ти ж знаєш: вони пожалкують, якщо їм щось відомо.

– Я нічого не розповідав, – художник щосили старався говорити твердо. – Вони ще надто юні.

Рудий зняв ковпачок із ручки, і навіть із відстані трьох метрів Ґуннар Іверс побачив, що заряду з пастою в ній немає. На кінчику замість гострого пера чорнів триміліметровий отвір.

Рудий випростав руку, навівши ручку на старого.

– Джейсон просив переказати вітання, – посміхаючись, вимовив чоловік.

Щось сухо клацнуло, й Ґуннар відчув, як п’ятисантиметрова сталева голка ввігналась у шию. Зазвичай червоноокий витрачав на розправу більше часу, подеколи катуючи жертв по вісім, десять, дванадцять годин (а то й цілу добу, якщо в бідолах витримувало здоров’я), та сьогодні він не міг собі такого дозволити. Художник жив у центрі Стокгольма, й один достатньо гучний скрик міг підняти на ноги поліцію всього Остермальму. Тікати вузькими хаотичними вуличками буде зна-а-ачно важче, ніж якби Ґуннар жив на околиці.

– Що… – Ґуннар поводив рукою по шиї, та голка ввійшла на всю довжину.

Закинувши голову, рудий гигикнув.

– Це шпилька з кількома міліграмами отрути острівного ботропса 55 55 Лат. Bothrops insularis . , змії, яка водиться винятково на острові Кеймада-Ґранде, що в Атлантичному океані неподалік Бразилії. Одна з найотруйніших у світі гадюк. На острові немає іншої поживи, крім птахів, тому, щоб вижити, острівний ботропс навчився вбивати швидко: смерть від укусу настає швидше, ніж поранена жертва встигає злетіти. Внаслідок еволюції в цього унікального виду змій сформувалась найбільш швидкодіюча отрута серед усіх, відомих на планеті, через що я підозрюю, що кінця цієї фрази ти вже можеш не чути…

Так і було. Занімівши, Ґуннар Іверс повалився ницьма на підлогу. Через десять секунд у старого зупинилося серце.

Ховаючи ручку із замаскованим усередині пусковим механізмом для голок за пазуху, рудий підвівся й оглянув небіжчика. Переступивши мерця, підійшов до вимикача й завмер.

Якого біса? Хоча б у цьому він собі не відмовлятиме.

Так і не вимкнувши світла, рудий схилився над тілом, легко перекинув його й поволік до центру майстерні. Натягнув гумову рукавицю на правій долоні на рукав спортивки й примотав її скотчем. Потому дістав із бокової кишені складного ножа й управним рухом розпоров живіт Ґуннара. Устромивши руку в черевну порожнину, він розштовхував нутрощі та заглиблювався, доки не дістав ще тепле серце. Кров заливала підлогу, розповзаючись безформною плямою. Обхопивши пальцями занімілий орган, рудий потягнув його на себе. Спершу вени й артерії не пускали, втримуючи розм’якле серце на місці, та згодом чоловікові вдалося вирвати його й видобути на поверхню.