Максим Кидрук - Твердиня

– Лео, ми візьмемо їх із собою, а потім, повернувшись із походу в джунглі, надуємо та спустимось на них до хатини Тора Сандерса чи, якщо пощастить, до Пуерто-Мальдонадо.

Ключовим в останньому реченні було словосполучення «якщо пощастить».

Левкові очі полізли на лоба.

– Ти хочеш проплисти 300 км по Ріо-де-лас-П’єдрас на НАДУВНИХ МАТРАЦАХ?!

– На надувних плотах , – уперто гнув своє Сьома. – Нормальок, я все порахував: ця модель витримує на плаву 200 кг (достатньо придбати дві штуки), візьмемо із собою мотузки й кілька мотків будівельного скотчу, закріпимо спорядження та рюкзаки на плотах, насамкінець виріжемо довгі жердини, щоб можна було керувати, й уперед – аж до Пуерто-Мальдонадо!

– Ти сьогодні спати лягав? – глянув Левко на приятеля.

– Це вороже запитання, – блимнув почервонілими очиськами Сьома.

Українець замислився.

– Гаразд, ідея непогана. Але чому не купити справжній надувний пліт? Це ж матраци для відпочинку в басейнах!

– По-перше, не в басейнах, а на морі, а по-друге, – росіянин поклацав по клавіатурі й показав іншу фотографію, із зображенням, як висловився Левко, справжнього плота, – ось твій пліт, друже.

На екрані з’явився човен «INTEX Excursion 5 Set», розрахований на п’ять осіб.

– Солідний, – випнув підборіддя Лео.

– Певна річ, що солідний. У похідному стані він важить 26,5 кг.

– Скільки?!

– Двадцять сім кілограмів. Ось, – Сьома тицьнув пальцем у рядок у списку параметрів, де було зазначено загальну вагу човна. – Ми, звісно, можемо його купити, він коштує навіть дешевше, ніж я припускав, 1500 крон, але хто тягнутиме його на собі? Ти? Ґрем? Не думаю. Це, вважай, ще один зайвий рюкзак. Якщо ми візьмемо із собою 26,5 кг вівсянки, то проживемо в джунглях півроку. Крім того, нам очі полопають, поки ми його надуємо.

– А скільки важить той матрац? – сконфужено поцікавився Левко.

– Пліт , а не матрац. Та мені до вподоби хід твоїх думок, Лео, – росіянин переможно всміхнувся. – 2,3 кг – трошки більше, ніж мій нетбук. І коштує якихось 199 шведських крон. Хіба не пісня?

– Це буде небезпечно, – уявляючи спуск тропічною річкою, супився українець.

– Це буде весело, – поплескав його по плечі Сьома. – Все, я пішов збиратися.

Українець повертався із центрального кампусу КТН додому.

Вийшовши на станції Спонья, Левко рушив не звичною щоденною дорогою. Спершу заскочив до супермаркету, де купив буханець хліба, пакет молока і яблук, а вже звідти потюпав до хатини Бенґта. Тобто хлопець простував додому не вздовж колій pendeltåg’а, а трохи нижче, дворами дво- та п’ятиповерхівок, що скупчилися біля станції.

Зазвичай Левко прямував по Бромстенсвеґен, минав перехрестя, проходив під естакадою, після якої праворуч від головної дороги відгалужувалася невелика, проте охайно заасфальтована під’їзна вулиця – Спонья-чірквеґ (Spånga kyrkväg). Приблизно посередині в неї впиралася Стінсбакен, радше стежка, ніж вулиця, на якій і стояв котедж старого архітектора. Повертаючись із супермаркету, хлопець опинився на Спонья-чірквеґ південніше від Бенґтової вілли. Тож йому довелося підійматися – пройти невеликий відтинок Споньячірквеґ, куди він раніше ніколи не заглядав.

Ця частина Спонья-чірквеґ не відрізнялася від тієї, що впиналась у Бромстенсвеґен на сотню метрів північніше. Такий само ідеально рівний асфальт і щільні зарості, що напирають із боків, цілковито ховаючи довколишні вілли. Через корчасті кущі іноді здавалося, що пересуваєшся лісом, а не густонаселеним передмістям Стокгольма.

Підіймаючись, Левко наскочив на автомобіль. «Volvo S60» сріблястого кольору з кузовом типу універсал. Стара модель. Машина приткнулася на дорозі ліворуч, ледь не в самому чагарникові. Фари не світять, двигун мовчить.

Лео придивився. Дивно бачити авто на Спонья-чірквеґ, де немає ні хвірток, ні входів до помешкань. Низький «Volvo» скидався на розпластаного леопарда, що причаївся в кущах, вистежуючи здобич. Минаючи його, Лео нахилив голову й зауважив невиразний обрис на лівому передньому сидінні – за кермом автомобіля хтось сидів. Тієї самої секунди незрозуміла каламуть протяла наскрізь його тіло. Серцю стало тісно під ребрами, а з-під лопаток на руки потягнулися струмини холоду. Щось було негаразд. Щось у тому силуеті не просто насторожило, а налякало хлопця. Він зосередився, проте не зміг уловити, що саме.

Діставшись Стінсбакен, укритої гравієм ґрунтівки, що тяглася до вілли архітектора, Левко погамував бажання озирнутися. Швидко пройшов до котеджу, відчинив ключем вхідні двері, ввімкнув світло у вітальні. Бенґта вдома не було: замість туфель на тумбі для взуття красувалися домашні капці. Похапцем скинувши кеди, хлопець забіг на другий поверх, але світло вмикати не став. Ускочив до своєї кімнати й обережно підступив до вікна.