Максим Кидрук - Твердиня

– Я в чудовій формі та ходила в походи. Не лякай мене.

– На дідька ти їй розповів? – Левко штрикнув Ґрема поглядом. Мулат стенув плечима.

– Ніхто не казав, що інформація про подорож конфіденційна. Ми ділилися планами на літо, і я виклав ідею пошукати загублене місто в сельві, – американець говорив таким тоном, наче збирався до Діснейленду. І це доконало Левка.

– Телепні, ви не тямите, куди ми йдемо та що на нас чекає! Важенні наплічники, стовідсоткова вологість, міріади москітів, нетрища, крізь які треба буде прорубуватись, ніби крізь стіну, купа всіляких гадів і павуків… павуки! – повторив він, побачивши, як здригнулась від останнього слова дівчина. – Повсюди великі, товсті, волохаті павучища! І основне – потрапивши в нетрі, ми стаємо жахливо залежними один від одного. Якщо ми погоджуємось узяти Сатомі із собою, то хоч-не-хоч перебираємо на себе відповідальність за неї, бо якщо в тропічному лісі з нею щось трапиться, ми всі будемо змушені повернути назад. Сама вона не піде, й лишити її, як ви розумієте, ми також не зможемо.

– Ти згущуєш фарби, бадді, – пхекнув Ґрем.

– Ні, янкі, я не згущую фарби! Я намагаюся розбавити думками вітер у твоїй голові. Якщо ми візьмемо її з собою, то не дійдемо до Паїтіті.

– Ти сексист, – набурмосилась японка. – Я можу подати на тебе до суду, й тоді все вирішиться, бо ми поїдемо без тебе! – вона голосно розсміялася. Попри всі спроби, ніхто не хотів серйозно сприймати Левкові аргументи.

– Та що з вами, народ? – українець безсило сплеснув руками.

– Голосуємо, – відпивши кави, сказав Семен.

– Я – проти.

Японка скривилась і показала хлопцеві язика. Втім, злості в ній відчути не вдавалося. Вона випромінювала впевненість.

– За! – Ґрем під столом штовхнув ногу Сатомі.

– І я – за, – приєднався Ян.

Спопеляючи чеха поглядом, Левко покрутив пальцем біля скроні. Семен, зваживши все, став на бік Левка.

– Я, мабуть, буду проти. Це ж джунглі, – насправді Сьома думав не про небезпеки тропічного лісу, а радше про те, що звести докупи в одній мандрівці Левка, Ґрема й Сатомі – це рівнозначно самовбивству. Це однаково що притягти із собою в Мадре-де-Діос кілька баночок нітрогліцерину й дорогою витанцьовувати самбу, використовуючи їх замість бубнів.

– Два проти двох, – просяяла Сатомі, – а оскільки, джентльмени, я претендую на місце у вашій команді, то мій голос має бути враховано, нехай і не так, як ваші, проте хоча б на половину чи на чверть. Гадаю, це справедливо. І я голосую сама за себе! Отже, два з четвертиною проти двох, тож я їду з вами до Перу!

Ґрем із Яном розсміялися.

Левко повернувся до Сьоми й заговорив російською:

– Уперта коза! Бляха!

Семен поправив окуляри та зосереджено кивнув.

– Агов! Так нечесно! – обурилась японка. – Ану розмовляйте англійською! Що ти сказав? – напосілася на Левка. – Що ви задумали?

– Це помилка, – опустивши підборіддя, процідив українець.

– То ви берете мене?

– Так, ми згодні, – з неохотою підсумував Семен. Помовчавши, додав: – Найближчим часом маєш докупити квиток, сама підшукати намет і наплічник, скинутись на туристичний GPS-навігатор і хавку… Спальник у нас для тебе є.

– Ура-а! – блиснула зубами Сатомі. – Дякую! Побачите, зі мною не буде проблем.

Сьома й Лео посиділи ще трохи, почекали, доки друзі розійдуться, й тільки тоді встали з-за стола. Вийшовши на широкий ґанок бібліотеки, не змовляючись, перезирнулися.

– Що думаєш? – буркнув Левко.

– Це все через той грьобаний п’ятий спальник, – сказав росіянин.

– Ага.

Лео думав так само.

Левко нетерпляче совав телефоном біля вуха, слухаючи довгі гудки й неуважно ковзаючи поглядом по вітринах найбільшого у Стокгольмі торговельного центру. Поряд, заклавши руки до кишень, крокував Сьома. Гудки плинули хвилину, після чого мобілка пискнула й на екрані висвітилось «Абонент Graham Kelly не відповідає». Ґрем тричі поспіль не відповідав на дзвінок.

– Дивно, – сам до себе прошепотів українець, зиркаючи на годинник.

– Ти чого так до нього добиваєшся?

Залишивши за спиною зал із фаст-фуд-ресторанчиками, від яких апетитно повівало турецькими, тайськими й індійськими спеціями, Левко, не дивлячись на товариша, спитав:

– Що у них із Ґремом?

– Тобто? – придуркувато уточнив Сьома, хоч обоє знали, про що питання.

– Що між Ґремом і Сатомі?

– Е… не знаю, – Семену не хотілося брехати. Думку про те, що напівправда – це та сама брехня, він старанно заштовхував на задвірки свідомості.