Максим Кидрук - Твердиня

«Він не сказав “нічого”», – розривною кулею торохнуло по мозку Левка.

– Сьома, – голос українця набув вимогливої захриплості, – не вихляй і не жмакай мені мізки, я тебе, падлюку, наскрізь бачу! Ти ж говорив мені по «Skype», що між ними щось є. Ну, принаймні почав говорити.

– Я лише хотів розповісти, що вона й америкос стали більше спілкуватись, тож якщо ти й далі будеш тупити, то… – Сьома прикусив язика. Розмова не мала сенсу: Лео вже проґавив усе, що тільки можна. Росіянин був певен, що Ґрем переспав із дівчиною, можливо, не раз, і тому волів змінити тему, водночас усвідомлюючи, що це нереально: Левко не відчепиться. Брехати Сьомі геть не хотілося, та він відчував, що мусить приховувати правду: якщо Левко довідається про роман мулата і японки, їхня мандрівка, найімовірніше, накриється. А цього Сьома бажав менше за все.

– Так, Сьомо, ти маєш рацію, – за іронією долі українець поставився серйозно до слів росіянина якраз тоді, коли той цього найменше хотів. Левко вчетверте став набирати Ґрема, та, почувши кілька довгих гудків, перервав виклик. – Я маю поговорити з ним.

Мушу все з’ясувати перед подорожжю. Не можна вирушати в таку глушину, не розібравшись у наших стосунках із Сатомі. Правда? – хлопець зиркнув на приятеля. – Поїду до нього на квартиру й поговорю віч-на-віч.

Семен був готовий підписатися під кожним Левковим словом, але тільки не зараз. Не цієї миті. Холодний вогник недоброго передчуття спалахнув у мозку: неділя, вечір, Ґрем не відповідає. Можливо, саме в цей час вони із Сатомі кохаються, і якщо Левко…

«А-а, чорт!»

– Просто зараз?

– Так. Чого відкладати? – Левко завернув до одного з виходів із «Kista Galleria», що вів до станції метро «Шиста».

Росіянин замотав головою та, не вигадавши нічого кращого, буркнув:

– Лео, не варто.

– Чому не варто? – обернувся українець.

– Не варто, й усе!

Левко прискіпливо подивився на товариша.

– Сьома, ти якийсь дивний.

– Я не дивний. Усе нормально. Просто… е-е… не треба йти до Ґрема зараз. Сьогодні неділя, вже пізно. Давай, ви завтра поговорите.

Левко дістав із задньої кишені джинсів мобілку й зиркнув на годинник.

– Чувак, зараз тільки о пів на дев’яту. Яке пізно?

– Може, його немає вдома.

– Та ну. Сидить, певно, перед компом, телефон на вібро валяється в іншій кімнаті.

– Ґрем може бути в барі чи…

– Я почекаю його, – Левко пришвидшив ходу. – Чувак, я не засну, якщо сьогодні ж не розставлю крапки над «і», – побачивши, що Сьома тупцяє за ним до метро, українець усміхнувся: – Тобі не обов’язково їхати зі мною, не думаю, що дійде до бійки.

«Це ти зараз так кажеш, – подумки зауважив росіянин. – А через годину бажатимеш прикінчити Ґрема дужче за якогось куклукскланівця».

– Я… – Сьома спробував назвати яку-небудь правдоподібну причину податися до центру міста разом із товаришем, проте вирішив, що це лише насторожить Левка. Треба було діяти інакше. Треба щось вигадати. – Добре. Тобі видніше.

– Тоді бувай, – українець махнув рукою.

– Щасти тобі, старий, – з кислою міною Сьома поплескав Левка по спині.

Лео, не озираючись, зник за скляними розсувними дверима, запустивши в тераріумну сухість торгово-розважального центру трохи квітневої вогкості.

Переконавшись, що товариш пішов, Семен вихопив мобілку й гарячково набрав номер Сатомі. Пішли довгі гудки. П’ять… десять… двадцять секунд… Дзвінок припинився сам по собі – дівчина не відгукнулася. Сьома почекав і натиснув кнопку виклику вдруге; цього разу абонент виявився недосяжним. Уже знаючи, що почує, хлопець знайшов у списку викликів номер Ґрема Келлі та про всяк випадок зателефонував йому. Плаский жіночий голос відповів так, як і попереднього разу: абонент тимчасово поза зоною досяжності.

І Ґрем, і Сатомі вимкнули телефони.

Останні сумніви щодо того, де зараз японка, розвіялись.

«Стопудово з америкосом», – скрипнув зубами Сьома. Через п’ятдесят хвилин – саме стільки Левку добиратися від «Шиста» до станції «Берґшамра» – перуанська авантюра може завершитися, так і не розпочавшись. Хлопець не мав нічого проти Ґрема й Сатомі, просто дуже хотів поїхати до Мадре-де-Діос і усвідомлював, що без Левка подорож приречена. Крім того, він збрехав своєму кращому другові й не хотів, щоби це спливло на поверхню.

Швидко перебираючи пальцями, Сьома зателефонував Яну. Чех озвався відразу.

– Привіт, професоре, – бадьоро випорснуло з динаміка.

– Ти знаєш, де Сатомі? – без церемоній почав Семен.