Хлопець розгорнув запущену програму «Google Maps» і повернув ноутбук до друзів.
Ґрем із Яном довго роздивлялися супутникове зображення (Левко сидів збоку, тож йому було незручно нахилятись). Зрештою американець знічено пробурмотів:
Джунглі Мадре-де-Діос – супутниковий знімок із «Google Earth»
– Ти вимкнув відображення доріг та об’єктів?
– Ні, – заперечив Сьома.
– Тоді що це ? – мулат тицьнув пальцем у екран.
– Мадре-де-Діос.
Зазвичай на екрані в «Google Maps» з’являється купа інтерактивної інформації – погода, дороги, тривимірні будівлі, фотографії, додані користувачами та позначені на карті тощо, – яка відчутно оживлює картинку. Екран перед хлопцями відображав суцільне зелене тло, посічене звивистими річками. Жодних доріг, позначок, будівель чи фотографій. У правому нижньому куті виднілося якесь поселення, певно, Пуерто-Мальдонадо, праворуч пролягала жовта лінія, що позначала кордон між Перу та Бразилією; й усе – більше нічого.
– Ґуннар мав слушність: тут можна сховати Нью-Йорк, і дідька лисого його знайдуть… – поправивши рушник, відзначив Левко.
– Та де там Нью-Йорк, – заперечив Ґрем, – за бажання в цих нетрях можна загубити Швейцарію.
– Назва мені подобається: Мати-Божа, – хмикнув Ян.
– Ага, – всміхнувся Сьома, потішно труснувши перекривленою головою. – По-моєму, це слова, якими зустрічали нетрища всі, хто бачив їх уперше.
– Напевно, в наш час ці ліси назвали б Розтуди-Мою-Маму або Всратись-Я-На-Таке-Не-Підписувався, – промовив українець.
– Ти хочеш, щоб ми полізли сюди? – запитав Ґрем.
Сьома, потираючи середнім і вказівним пальцями праву брову, задивився на ноутбук і не відповів. Озвавшись, заговорив про інше:
– Протягом учорашнього дня я сто разів запитував себе, чи існує Паїтіті та чи правда все те, про що розказав Ґуннар Іверс, – хлопець узявся за мишку й став пересувати зображення у вікні «Google Maps». – Я проаналізував карту, після чого «піднявся» вгору за течією по Ріо-де-лас-П’єдрас… І ось, що виявив.
Семен зупинив прокрутку та «наблизив» землю. У центрі, під одним із вигинів річки, проступила рівна, однозначно рукотворна смуга вільної від лісу землі.
– Злітна смуга в джунглях! – Левко не вірив власним очам.
– Маєш рацію, Лео, – стримано прокоментував росіянин. – Причому я натрапив на неї саме там, де вказав старий художник.
Ґрем, Ян і Левко мовчали, витріщаючись на знімок.
– Це ще не все, – правив далі Сьома. – Я ввів координати, що їх дав Ґуннар, і опинився у місці появи в Ріо-де-лас-П’єдрас великої притоки. Просунувшись на захід, я побачив ось це, – ще до того, як перестав говорити, хлопець перемістив зображення.
Хрускання чипсів і сухарів урвалось. На екрані, на тлі однорідної маси джунглів, що з такої висоти нагадувала ворсистий килим, проступили два невеликі озера (одне на півночі, а друге на півдні, майже на лінії з першим), чиї обриси повторювали форми водойм, намальованих Ґуннаром на карті.
Злітна смуга в джунглях Мадре-де-Діос – супутниковий знімок із «Google Earth»
Аппер-Вінкер-Лейк і Лоуер-Вінкер-Лейк – супутниковий знімок із «Google Earth»
– Не може бути! – Левко витягнув шию так, що ледь не впав із лави. – Озера! – хлопець перевів погляд на Семена, несподівана здогадка кинула його в жар. – Паїтіті… ти знайшов його? Чувак, ти зміг відшукати загублене місто через супутник?!
– Ні, – росіянин, спираючись ліктем на стіл, продовжував натирати брову. Вільною рукою він повернув карту в початкове положення. – Якість фотознімків у західній частині Мадре-де-Діос надзвичайно низька. Там нічого немає, і супутник не проводив деталізоване знімання. Крім того, – Сьома обвів пальцем ліву частину екрана, – ця ділянка цілковито затягнута хмарами, так, наче її навмисно знімали у хмарні дні, щоби приховати щось; є місця, де важко роздивитися русла річок, не те що об’єкти в джунглях. Я не можу побачити Паїтіті, і я не знаю, чи існують руїни насправді. Зате я знаю, що принаймні частково Ґуннар Іверс казав правду: злітна смуга біля «Проґресо», Аппер-Уінкер-Лейк і Лоуер-Уінкер-Лейк є насправді.
– Круто… – мутні очі Ґрема підсвітились ізсередини, ніби хтось у його мозку взявся запускати феєрверки.
Читать дальше