Максим Кидрук - Твердиня

– Що це за херня?

Українець сидів на підлозі, встромивши гепу в наповнений водою пластиковий тазик. Ліворуч біля його ніг стояла чашка з чаєм. Хлопець ледачо бовтав у ньому ложечкою. У правій руці тримав розгорнутою книгу Валерія Гуляєва «Забуті міста майя». Читав. Або робив вигляд, що читає. На собі мав лише футболку, підгорнену під пахви, – щоб не замочити.

– Що ти робиш? – ще раз поцікавився мулат.

– Нічого, – буркнув Левко. – Я виламав двері ванної… – він кивнув на вирвані живцем шарніри, потім опустив руку у ванну й витягнув звідти гофрований рукав від душу, – і ще відірвав шланг від душу…

Кілька секунд Ґрем мовчав. Він тільки зараз зауважив, що металевий шланг із насадкою більше не кріпиться до крана. А тоді озвався:

– Бадді, боюсь запитати: а для чого ти це зробив?

– Чувак, ти що – дебіл? Ти думаєш, я це навмисне?

– Ні, звісно, ні. Просто поцікавився. Не щодня бачиш людину, яка вирвала шланг від душу. А чому ти… е… запхав дупу в тазик?

– По-перше, я запхав не дупу, а… – Левко опустив погляд і замовк, сердито випнувши губу: – У Сема запитай, – потім відклав шланг, сьорбнув чаю та демонстративно встромив носа в книжку.

– Семе? – американець обернувся. Він промовляв приємно, протяжно, типово так по-американському: «Се’ем».

Семен не міг відповісти. Він повзав підлогою, то корчачись від сміху, то охкаючи від спалахів болю в шиї та плечі. Левко люто відкинув книжку й заторочив:

– Ти ж знаєш, що цей лохуряка любить валятись уночі під розчиненими вікнами.

– Ага.

– Я казав йому, попереджав коня педального: зачиняй вікно або хоча б причиняй його, а то скрутить так, що навіть перднути не зможеш без того, щоб не втратити свідомість! Словом, прокидаюся зранку й чую, як хтось квилить у сусідній кімнаті. Не те щоб волає, а так – попискує про допомогу. Заходжу й бачу: лежить цей олень, чудо природи, клешні в різні боки, ногами гойдає, як жук у Кафки, та пихкає, аж слина з рота пре. Скрутило його – злізти з ліжка не може. Що робити? Підняв, допоміг йому дійти до туалету, стояв там, по-братськи підставляючи плече, доки він пісяв, потім дотягнув назад, навіть сніданок йому зготував.

– До чого тут тазик? І чого ти голий?

– Не перебивай мене! – цвіркнув Левко. – Вважайте, що мене згубила жертовність і любов до ближнього, – останні слова прозвучали пафосно й не пасували до картинки, що її бачили перед собою Ґрем із Яном. – Виявилось, що в Сема є «Фіналгон». Видно, не вперше так скручує. Він попросив мене розтерти йому шию, бо зі зрозумілих причин сам себе натерти не міг. Не діставав. І я… – в цю мить Сьома загиготав, як ненормальний; Лео спалахнув: – Щоб ти здох, скотина! Курваль парнокопитний! – прокричав він, витягуючи голову в напрямку вітальні, та ні на сантиметр не зрушуючи з тазика, й тут же погамував себе: – І я погодився.

– Натер?

– Натер.

– Потім що?

– Потім пішов приймати душ. Роздягнувся, пустив воду, заліз у ванну, в ліву руку взяв шланг від душу, а правою – тією, що натирав, – за звичкою… почухав помідорку.

– Яку помідорку? – не втямив мулат. Ян на той час уже все зрозумів і зігнувся від реготу, сівши на підлогу поряд із Семеном.

– Ліву.

Ґрем прискіпливо глянув на тазик.

– І що? – він усе ще не в’їжджав у те, що сталося.

Левко шумно видихнув і спохмурнів. Насупився так, що складки аж на ніс полізли.

– Чувак, ти взагалі знаєш, що таке «Фіналгон» і як він діє?

– Е… загалом, – американець умовк. І тут до нього почало доходити: – О, фак… – кутики губ поповзли вгору, очі заіскрилися – він уже ледве стримував сміх. – О, б-а-а-дді, ти… тією самою рукою?

– Та-а-а-к.

– Чому ти не помив її?

У відповідь Левко щосили загорлав.

– А хто миє руки перед тим, як лізти в душ, йолопе?!!

– Ха-ха-ха! – Ґрем урешті зліпив докупи всі шматки історії: вирваний шланг, тазик із водою та безперервне істеричне іржання Сьоми. – Ну ти даєш, Лео! Ха-ха! Що далі?

– Перші п’ять секунд не пам’ятаю, – похнюплено розказував українець. – Очуняв посеред вітальні з відірваним шлангом у руці. Ну, тобто тим шлангом, що від душу. А внизу горіло так, що думав, очі луснуть…

– А ви уявіть мене, – Семен дореготався до сліз, – лежу, нікого не чіпаю, а тут – тріск, двері ванної залітають на середину вітальні, потім вискакує Лео, мокрий увесь, і гарчить: «Горю-у-у-у!» Я сповзаю з ліжка, навкарачки повзу до вітальні й питаю: «Що таке?» А він знову: «Горю-у-у-у!» А я такий: «Де гориш?!» А він мені: «Пішов на хер!», і назад до ванної.