Максим Кидрук - Твердиня

Семен не поворухнувся.

Лео звів брови.

– Для чого?

– Подумайте про мою історію на дозвіллі. Подумайте… – Ґуннар силкувався знайти аргументи, щоб схилити хлопців на свій бік, але в голову лізли самі банальності, – …подумайте, чи хочете ви справжньої пригоди.

Левко затих, намагаючись зібрати докупи все почуте й побачене за останні дві години. Історія виглядала заманливою. Аж надто заманливою, чорт забирай. І саме в цьому полягала проблема. Левко здогадувався, що Ґуннар збрехав про те, що випадково натрапив на Паїтіті. Тієї миті хлопець ще не уявляв, що таке Мадре-де-Діос, одначе розумів, що людина не може просто так опинитися посеред джунглів, щоб випадково щось там знайти. Карти, фотографії, логічність суджень, обізнаність із географією південно-східного Перу – все доводило, що старий цілеспрямовано шукав Паїтіті. Безсумнівно, хтось колись зацікавив шведа, розказавши історію про Твердиню, – так само, як він старався зацікавити їх, Левка й Семена. Та от що дивно: присвятивши пошукам, певно, не один рік, Ґуннар урешті натрапив на Паїтіті, славетну Твердиню, котру безуспішно шукали сотні авантюристів. І ось замість того, щоб увіковічнити себе, прославитись на всю планету, він хоче спихнути цю історію випадковим зустрічним.

– У мене є питання… – озвався Левко.

– Ну?

– Якщо ви там були, якщо ви бачили Паїтіті та знаєте, де розташовано руїни, чому самі не розповісте про них світові?

– Я не можу.

– Через що?

Ґуннар затнувся, облизав пересохлі губи й із величезною неохотою відрізав:

– Через особисті обставини.

Левко кинув швидкий погляд на Семена і ( …це ж просто карта ) забрав аркуш із рук художника. Швед заплющив очі з виглядом людини, що позбулася важезного тягаря, та за мить рвучко розплющив їх.

– І ще одне, – він звертався до Левка (українець досі тримав карту перед собою, не знаючи, куди її подіти), – за 30 км від Пуерто-Мальдонадо, на лівому березі Ріо-де-лас-П’єдрас я позначив місце, підписане «Хатина Тора Сандерса». Тор – старий норвежець, який, як мені відомо, живе в Мадре-де-Діос більше як тридцять років. У нього кепський характер, одначе загалом він непогана людина. Перед тим як рушити в джунглі, раджу вам зупинитись у Сандерса. У його халупі вдосталь місця, часом Тор приймає в себе дослідників, які пливуть у джунглі чи спускаються з нетрів річкою, – Ґуннар зазирнув Левкові у вічі. – Це важливо. Можете думати що завгодно, думати, що я психанутий старий, звихнутий на скарбах і загублених містах, – він стишив голос; очі гарячково світились. – Але прошу, послухайте мене: просто залиште карту. Нехай лежить, їсти не просить. Можливо, згодом, плануючи чергову відпустку, ви згадаєте про неї. Пригадаєте дивакуватого шведа та його неймовірні історії. А тоді, хтозна, раптом вам закортить замість валятися, підсмажуючи животи, на вилизаному курорті десь у Туреччині чи Еміратах улаштувати справжню пригоду та спробувати дізнатись, чи правду говорив битий життям дідуган. Тож незалежно від того, чи хочете ви відшукати Паїтіті зараз , чи ні, – тримайте цю карту в себе.

– Згода, – кивнув головою Левко, поклавши аркуш до кишені пальто.

– Ну, нам час, – устаючи, мовив Сьома. – Уже пізно.

Дорогою додому хлопці мовчали. Сьома бавився з кубиком Рубика, Левко гриз очима нічну темряву за вікном, час від часу фокусуючись на промислових майданчиках та ангарах, що випливали з чорноти. Одна думка не йшла йому з голови. Протягом усієї розмови, навіть у ті моменти, коли Ґуннар Іверс захоплювався, з головою поринаючи в розповідь, з очей старого не зникали розгубленість і… страх. Непомітні й розпливчасті, немов відблиски неба на дні колодязя, вони, втім, не щезали на жодну секунду, відтіняючи сторожкістю кожен погляд шведа. Кілька разів, зачувши різкий і несподіваний звук, Ґуннар здригався, косуючи на пройму дверей, що вели на вулицю. У такі миті він скидався на підлітка посеред середньовічного замку, який чекає на появу закривавленого привида, що от-от кинеться на нього з-за стіни. Іверс був міцним чолов’ягою на схилі літ. Грубуватий сипкий голос, кремезний торс, м’язисті ручища на будь-кого справляли враження. Літній художник мав би сам наганяти страху. Проте ні. Чоловік сіпався й ледь не підскакував, коли різкий порив вітру хльостко бив по склу, хтось із перехожих ненароком упускав на бруківку парасолю чи надто голосно кашляв.

І тоді Левко втямив, що насправді не так важливо, чи Ґуннар говорить правду. Якщо відкинути непевну легенду про Паїтіті й байки про письмена, відмести намагання переписати всесвітню історію, очевидним лишається одне – непоясненний та ірраціональний страх старого. У джунглях Перу з Ґуннаром Іверсом трапилося щось таке, що наповнило його мозок жахом. Щось химерне й темне вкоренилося в макітру шведа й відтоді не відпускає його.