Максим Кидрук - Твердиня

Сьома демонстративно відсунув фотографії в бік Ґуннара та різко спитав:

– А ви хто?

Старий знітився, але відповів без заминки:

– Я художник. Я малюю картини.

Семенове питання збило темп розмови, та через хвилину Левко повернувся до розказаного шведом.

– Ґуннаре, думайте, що хочете, проте ваші докази непевні. Це лише припущення.

– Це не припущення.

– Це припущення, – стояв на своєму хлопець. – Минули сотні років, нині немає нікого й нічого, що могло б довести слушність або ж хибність ваших суджень. Я певен, можливо знайти інше-пояснення технологічного провалу в розвитку інків. Гадаю, на сьогодні немає жодного об’єктивного доказу для обґрунтування, що руїни в Андах належать різним цивілізаціям.

Ґуннар увесь напружився.

– Власне, я наближаюся до того, заради чого почав цю розмову, бо йдеться насправді не про Саксайуаман і не про Мачу-Пікчу… Такий доказ є, Лео. І він не один.

Левко стулив рота.

– Що за доказ? – поцікавився Семен.

– Паїтіті.

– Тобто? Міфічні руїни?

– Не міфічні. Це рештки велетенської Твердині в сельві за Андами, існування якої доводить, що половину з фортець, які нібито належали інкам, насправді будував значно древніший і більш розвинутий народ. Так само як Мачу-Пікчу – ніщо порівняно із залишками Саксайуамана, так і Саксайуаман видається іграшковим будиночком на фоні Паїтіті.

– Звідки ви знаєте?

– Я був на Паїтіті.

Ґуннар дістав із течки останнє фото, найстаріше. Єдиний знімок, на якому був сам Іверс. Швед стояв, упершись руками в боки, на березі витягнутої форми озера, а позаду нього здіймалася до неба, замалим не затуляючи сонце, багаторівнева стіна велетенської Твердині. Кладка в стіні чимось нагадувала Саксайуаман, от тільки камені виглядали в рази більшими. Найменший серед них був більшим за найбільший блок у стіні Саксайуамана.

Утім, насторожувала якість фотографії. Зображення було нечітким, безформним.

– Де це? – прошепотів українець.

– У джунглях Мадре-де-Діос на сході Перу. Між Мачу-Пікчу й Паїтіті – якихось двісті кілометрів. Штука в тому, що це двісті кілометрів найбільш диких, глухих і важкопрохідних лісів на світі. Там можна сховати Нью-Йорк, і ніхто його не розшукає.

– Ви стверджуєте, що знайшли Паїтіті? – перепитав Левко.

– Знайшов не я. Я просто там… хм… побував.

– Як? Як ви туди потрапили?

– Випадково, – ухилився від прямої відповіді старий.

Хлопці передавали один одному фотокартку й не могли надивитися на грандіозну стіну. Зрештою Семен повернув фотографію Ґуннарові.

– Фотка нечітка, – прогудів він. – Звідки нам знати, що вона справжня? Тут на п’ять хвилин роботи для тих, хто шарить у Photo-shop -і. Які ще є докази?

Старий художник пожалкував, що не взяв намальовану карту із собою. Він зітхнув.

– Писемність. Ті, хто будував Саксайуаман, на відміну від інків, на відміну від усіх інших народів Південної Америки, знали письмо. Але для того, щоб побачити письмена, вам слід спочатку повірити у Твердиню. Бо Паїтіті – єдине місце, де вони збереглися.

Тут уже й Левко захитав головою.

– Не вірите? – Ґуннар не мав наміру відступати. – Моя майстерня зовсім поряд – на Стрендвеґен в Остермальмі. Якщо маєте бажання, можемо прогулятись, і я покажу дещо, що переконає вас.

Українець глипнув на Семена. Росіянин вивчав зморене обличчя шведа.

– Я наполягаю, – Ґуннар подивився спершу на Левка, потім на Семена. Його руки тремтіли.

Левко мовчав, віддавши ініціативу в руки товариша. І тут Сьома мав би подякувати художникові за розповідь і чемно розпрощатися. За півгодини він і Левко доїхали б до хатини Бенґта, вляглися би спати й наступного ранку цілковито забули б про дивну зустріч у ірландському пабі в західній частині Старого міста. Спершу росіянин саме так і хотів учинити, проте щось заглючило на небесах, і Сьома, облизавши губи, піддався незрозумілому імпульсу.

– Гаразд, ходімо.

Ґуннар і Семен подалися до бармена платити за випивку, Левко – до туалету.

На виході з убиральні хлопець звернув увагу на самотнього відвідувача, що сидів за столиком у темному закутку пабу. Чоловік нічого не пив: столик стояв порожнім, якщо не зважати на фотокамеру, що її незнайомець притримував рукою. Витягнувши шию, він стежив, як Ґуннар і Сьома, розрахувавшись, прямують до виходу. Двічі простеживши напрям погляду, Левко переконався, що не помиляється: незнайомець приглядався до старого шведа й росіянина.

Та найдужче впадали в очі волосся й густа борода, що наполовину ховала щоки: чоловік був таким рудим, що складалося враження, наче його голова охоплена полум’ям.