Ярослав Трінчук - Кожному своє

Врятував Леонід Орович Паскудний, полковник давній знайомий Братишина, який від спеціального відомства час від часу робив замовлення лабораторії.

– Вітаю, вітаю, шановний пане професоре, – полковник потиснув іменинникові руку. – Ви – геній!

– Ну, ну, пане полковнику, – Григорій Федорович зніяковів. – Навіщо так…

На початку дев’яностих в Україні слово «пан» і «пані» витіснило більшовицьке «товариш», проте серед військових і комуністів воно збереглося.

– Пані і панове, – звернувся Братишин до гостей. – Я щиро вдячний за честь, яку ви сьогодні виявили до моєї скромної особи. Прошу всіх до господи. Вечеря чекає.

Гості, жваво перемовляючись, попрямували до будинку, а полковник зупинив професора.

– Можна кілька слів?

– Слухаю.

– Власне, я хочу повернутися до розмови, яку ми не закінчили тоді.

– Це ваш чорний гумор, пане полковнику?

– Я ніколи не був таким серйозним, як зараз, – відповів Паскудний. – Справа для вас у конечному результаті буде вигідна. Ви й не здогадуєтесь, що робиться у нас зараз. Час непевний. Національна катастрофа може трапитись з хвилини на хвилину.

– Леоніде Оровичу, минулого разу, я сказав, що віллу не продам.

– І робите помилку. Може статися переворот. Тоді націоналізація, і… ваша вілла…

– Навіщо тоді вам купувати? У вас її теж заберуть.

– Е, професоре, даремно іронізуєте… У мене заслуги, у вас – наймані робітники… Зрештою, я не для себе… Де ж у мене такі гроші…

– Ні, пане полковнику, – відповів Григорій Федорович спокійно, навіть лагідно, але було зрозуміло: говорити про це більше недоречно.

Вони зайшли до світлиці. Розмова стихла. Скрізь привітні усмішки, добрі, ласкаві погляди.

– Прошу уваги, панове, – сказав депутат Кіндратенко Сергій Вікторович, – я уповноважений магістратом привітати сьогодні одного із найвидатніших громадян нашого міста і найдостойніших представників ХХ століття Григорія Федоровича Братишина.

Гучні оплески перекрили його слова.

– Ми горді, – продовжував депутат, – що славне ім’я винуватця сьогоднішніх урочистостей пов’язане з нашим краєм. Магістрат ухвалив заснувати премію, якою надалі нагороджуватимуться ті, хто вніс видатний вклад у розвиток науки і культури краю. Таке рішення – свідчення того, що демократія перемогла і утвердилась назавжди. Тож дозвольте мені назвати першого лауреата премії імені гетьмана Мазепи вельмишановного пана Братишина.

Ні, він честолюбством не страждав, проте сьогоднішній вечір, чесне слово, не був неприємним… Голоси «Слава!» хоч трішки, зовсім трішки, а слух таки пестили. Яке милозвучне слово!.. І треба віддати належне, сказане доречно… дуже доречно… Але… але ніщо не зможе стати винагородою за колишнє приниження. Усі лаври світу не спроможні стерти з пам’яті те…

Та не до спогадів. Гості вимагають, щоб він говорив.

– Пані й панянки. Панове. Друзі і колеги. Щиро вдячний вам за увагу до моєї скромної роботи, за ту зацікавленість, яку виявляєте до неї. Створення штучного інтелекту для нас не самоціль. Наші комп’ютери – прекрасний інструмент у руках лікаря, архітектора, соціолога. Вони не тільки ставлять діагноз хворому, а й рекомендують найкращий варіант лікування, вони підказують архітекторові найбільш доцільну форму споруди, композицію цілого району, враховуючи при цьому навіть особливості рельєфу. Нашим закоханим вони дадуть пораду, що треба, аби залишитись щасливими, або як найлегше розлучитись, якщо не можна змінити у собі тих чи інших звичок. Наше завдання – дати у руки людини інструмент, з допомогою якого вона могла би повністю реалізувати себе.

Потім зачитувались урочисті адреси, проголошувалися тости. А коли шум трохи стих, заговорила Надія.

– Пане професоре, кажуть, у вашій лабораторії вдалося «реставрувати» історичну особу. Будьте ласкаві, розкажіть нам про це.

– Так, нам дещо вдалося зробити. І відносно легко. Збираємо інформацію стосовно нашої особи, середовища, в якому вона жила, класифікуємо все це, систематизуємо і вводимо в машину. Потім вказуємо приблизний тип того, кого збираємося реконструювати: ріст, вагу, тип нервової системи, звички, темперамент, здатність до аналізу, до самоаналізу, здатність виділяти окреме із загального, узагальнювати, інстинкти, словом, робимо варіант реконструйованого і закладаємо на тло програми, в основі якої матмоделі, призначені для відповідей на широке коло питань стосовно нашої особи, її світосприймання. Вмикаємо систему саморегуляції і одержуємо «чорновий» варіант нашого героя. Потім шляхом додаткової інформації «редагуємо» його. В кінці виходить тип, біль-менш відповідний своєму оригіналу. Остання робота – Юлій Цезар… Ми заклали в машину інформацію стосовно характеру римлянина: психологію патриція, плебея, воїна, раба. Дані щодо їх взаємин, потім нашу, підкреслюю, нашу, а не машини, реконструкцію самого Цезаря, куди увійшло все, що ми знаємо про нього, дали можливість машині формувати свою «думку» щодо деяких рис нашого піддослідного, підготували системи пам’яті машини і «оживили» Цезаря, коли він сказав: «І ти, Бруте?!»