Ярослав Трінчук - Кожному своє

З річки, що протікала недалеко, водою не користувалися. На ній утворили штучний водоспад.

До пляжу вели залізні східці. Збоку, у зручній бухті, захищеній від моря рифом, гойдалися дві яхти.

На розчищеній землі зеленів молодий сад.

Зі світом віллу в’язала лиш вузенька дорога, що звивалася між пагорбами. Довкола – жодної прикмети людської присутності, лише слизомасляні скелі, покриті придуманою Михайлівим спеціальною емульсією, яка запобігала розповсюдженню отруєного пилу. Колись тут буяло життя – зараз кам’яні химери нагадують гігантських мертвих циклопів.

– Настануть кращі часи, ми цю землю облагородимо, – сказав Микола Петрович Братишину. – Зараз мусимо чекати.

Чалий, друг Братишина ще з брежнєвських часів, як і всі, хто тоді смів мати власну думку, часто ходив без роботи. У відкритий конфлікт з владою він не вступав, тому з психушкою і з тюрмою не знайомився, але певного заробітку не мав ніколи. Перебивався, аби не померти. Десь на підробітках вони з Братишиним, тоді ще учителем, зблизились.

Колись Чалий мріяв збудувати такий будинок, де б кожна деталь несла не тільки функціональне навантаження, а й естетичне, а весь комплекс щоб відповідав вимогам найвитонченішого смаку. Так от вілла – і є той будинок.

Тепер він тут жив, виконуючи роль управителя, електротехніка, агронома, ветеринара, кухаря; словом, тримав на собі це зразкове господарство. Коли виходили на яхті в море, він ставав капітаном, плавали з аквалангом – керівником підводної експедиції. Раз або два на місяць Олег Іванович відвозив сім’ї гроші, що виплачував йому Братишин. У вільний час проектував будинки, храми, комплекси і складав проекти в архів. Уже тут написав книжку «Архітектура і психологія», де висунув гіпотезу, що гармонія будівельних ансамблів має безпосередній вплив на настрій, поведінку і здоров’я людей.

Григорій Федорович, як тільки почалася при Горбачові відлига, організував підприємство, де зібрав кілька талановитих фізиків-електронників. Спочатку вони скуповували зіпсовані електронні установки, ремонтували їх і перепродували. То була справа дуже вигідна. Заробивши великі гроші, Братишин зумів відкрити підприємство, яке проектувало й виготовляло свою електронну продукцію.

Обґрунтувавши теоретично деякі розробки, він захистив докторську дисертацію і став професором в одному з престижних закладів України.

По закінченню так званої перебудови Братишин зайнявся виключно науково-виробничою справою. Його і далі називали професором. Він не заперечував. Жив надією, що демократія колись таки переможе. І працював багато. Робив комп’ютери. Потаємна мрія Братишина – створити модель людини. Так, вивчити, зрозуміти людину і створити її модель. Пояснити, що за створіння, яке може стати титаном з царською духовністю, а залишається ницим примітивом, може бути героєм, а залишається кріпаком.

У лабораторії уже змодельовано біль, страх, радість, сміх, безліч варіантів поведінки людини…

А потім… потім він створить модель Бога! І рекомендації людству, як вилікувати себе.

– Ви не любите людину, – зауважив якось, ще в університеті, математик Володимир Іванович Перехрест.

– А навіщо її любити? І за що?

– Краще б ви матеріальні і духовні сили, що тратите на штучний розум, повернули на підготовку фахівця з нормальної людини.

Братишин поважав колегу, який розробляв математичну модель людини, що повинна стати основою для машинної Братишина, тому зауваження збентежило його.

– Добре, – сказав. – Заради вас я виділю кошти. А щодо штучного інтелекту… Власне, це не вдалий термін. Наш комп’ютер буде виконувати логічні операції і робитиме вибір. На що не завжди здатна людина… Присилайте свого протеже.

Юнак не сподобався Братишину, та навчанню піддався. Правда, закінчилось тим, що студент написав донос на свого учителя…

Перехрестові було дуже незручно, коли вони випадково дізнались про зраду. Він не міг позбутися думки, що Братишин і його підозрює.

– Розумієте, колего, – сказав посміхаючись. – Ми від цього не застраховані…

– Розуміти то я розумію. Але щоб я більше не бачив цього…

– Треба вміти пробачати людині. – Володимир Іванович серйозно подивився на колегу.

– Тільки не її малість. – Братишин був злий. – Тільки не її малість.

– Для Бога не існує, що простити людині, а що ні. То якщо ви, шановний Григорію Федоровичу, вибираєте, що вибачати, то воно не має сенсу, бо важливо не кому прощається, а хто прощає.