Ярослав Трінчук - Кожному своє

Юда:(До залу) Власні переконання треба захищати! (До інтелігента). Даремно намагаєшся… і повторюєш банальність пересічного вуличного нікчеми. (До Христа). Я був виразником ідеї натовпу. Саме в цьому моя трагедія. Твоя – трагедія індивідуаліста, самітника, що намагається прихилити до себе натовп. Але натовп не любить живого Христа. Натовп любить Гітлера. Христос потрібен мертвий! Коли Ти в’їжджав до Єрусалиму, Тебе зустрічали урочисто, бо кожен ждав реалізації своїх найпримітивніших бажань, а ти образив їх, крамарів, закликаючи до стриманості. На що було надіятись?! Ти дозволив торжествувати біснуватим темним силам. Яку насолоду одержали вони від Твого приниженого вигляду! «Розіпни!» «Розіпни!» – кричить сита нікчема, бо їй, гниді, дано право судити. А раз є право, то чому не осудити. Своїм розп’яттям Ти дав можливість Нікому відчути себе Чимось. Наскільки було б розумніше прикрикнути на бидло, а не грати з ним у гуманізм і всепрощення.

Христос:Ти так нічого, Юдо, і не зрозумів, бо мислиш розумом тих, кого намагаєшся судити. Я дав вам історію, я дав вам перспективу, можливість організовуватись у суспільства, нарешті, зробив вас людьми.

Юда:Оце все називаєш людьми?! (робить жест рукою, вказуючи на глядачів). Оце, що перед блиском золота і рідну маму продасть, називаєш людьми? Згадай, скільки крові пролито іменем Твоїм. Та кров пролита не за ідеали твої. Жадоба влади, багатства, підступність, зрада, ницість, безпринципність – ось суть усіх оцих, кого Ти називаєш людьми… А галасу! А крику! Ми утверджуємо істину і мир!.. Її будуть утверджувати, якщо ця істина приносить золото, доти, доки на цій землі каменя на камені не зостанеться, а говориш – людьми… Та з’явись Ти ще раз, розіпнуть Тебе знову…

Христос:Ти бачиш лиш собі подібних, Юдо. І не любиш людину, бо не можеш нею бути. Людиною бути тяжко.

Юда:Людиною бути тяжко… Я хотів зла – вчинив добро і осуджений. Ти хотів добра – вчинив зло – убив же Ти себе – і благословенний. Що є добро?

Христос:Добро – це творення людини.

Юда:А зло?

Христос:Руйнація її. Ти – один із синонімів нищення.

Юда:Я руйную ілюзії, ніби людина чогось варта. Хто ж скаже цим шлункарям, хто вони, як не я. За таку можливість я життям заплатив. Своє ім’я віддав для прокляття… на віки вічні. Вам цього мало?

Інтелігент:Ти вбив себе, бо боявся далі жити. Ти злякався самого себе. Ти – слабка, темна натура, яка не змогла відстояти у собі людини. Ти подумав, що зрадити Христа – це піднятись до нього.

Юда:Не суди! Ще до кінця цієї ночі ти станеш зрадником.

Христос:Годі! Не мудрствуйте лукаво! Хіба не сказано вам: шукайте істину в любові!

Юда:(передражнює) Любові… А якщо я не можу любити. Хто сказав, що ненависть – зло?! Священна ненависть! Я ненавиджу світ – і це – радість! Я ненавиджу, бо кого любити? Отих, що ідею предків продають? Отих, що зраджують наліво і направо?! Красно дякую. Я для цього не був створений.

Христос:Щоб полюбити, треба піднятись над собою, а ти заглиблюєшся в себе, прислухаєшся лиш до утроби.

Юда:Про любов говорять усі, і щоб наситити черево, обдурюють ближнього, а при потребі уб’ють тихесенько його… Що там ближнього – цілі народи винищують, а ти: любов… чи може, он той (показує на інтелігента) здатний полюбити?.. Хтивість – ось чим ти наділив його. Якщо і з’явиться якась убога думка – то тільки про самичку. Я не хочу більше з вами. Відпустіть мене.

Христос:Іди. (Але Юда стоїть. Деякий час мовчанка. Кожен заглиблений в роздуми. Згодом інтелігент заговорив).

Інтелігент:А Юда має рацію.

Христос:(Здригнувся). В чому?

Інтелігент:Він зрозумів наше століття… століття лжепророків, лженауки, лжекультури…

Юда:Додай: лжелюдини.

Інтелігент:(Ніби не слухаючи Юду). Пророків бути не може – їх убивають, наука – на службі у зла, культура – у підпіллі…

Юда:(до Христа). І це роблять твої послідовники.

Христос:Твої, Юдо, твої послідовники.

Юда:Згоден! Ти визнав мене! Нарешті! Тепер іду. Прощавайте. Я більше не повернусь. (До залу). Я розчинюсь у душах ваших… (Юда виходить).

Зал занімів.

Артур і Леонід поклонились. Настала якась незручна тиша. Згодом пролунали таки оплески, і до Костянтина підійшов священик.

– Браво, юначе, вітаю. У свій час вас спалили б на вогнищі.