Ярослав Трінчук - Кожному своє

Серед тих, хто не відчував себе наляканим був композитор Марко Пилипович Василишин, який написав музику до Біблії. У цьому гігантському музичному творі, що повинен виконуватись кожної неділі протягом року, синтезовано усі види і жанри музично-сценічного мистецтва. Про «Створення світу» критика писала, що це смерть музики, бо це її останнє слово… Нема рації писати далі – краще не буде. Однак наступного дня після виконання «Вигнання з раю» одна газета заявила: це народження музики, бо це перше її слово. Вся історія музики – лише школа для Марка Василишина. Він – основоположник нової гармонії, нової мелодії, нового драматичного конфлікту. Музична громадськість розділилась на два табори: тих, що визнавали композитора геніальним, і тих, що лаяли, називали Неовагнером, Вбивцею прекрасного, і навіть плагіатором. У «Створенні світу» використано Прелюдію ре мажор Баха, причому, у транскрипції Стоковського, правда, інструментовка ускладнювалась шумами синтезатора, що створювало незвичайний ефект. Василишина звинувачували у святотатстві – Бог співає, – в розпущеності – в пробудженні свідомості Єви вбачали дешеву еротику, нарешті, твір називали бездарним. Пристрасті кипіли. Друзі ставали ворогами, чоловік і жінка нерідко стояли у ворожих таборах, що впливало на їхні стосунки. Але на всі вистави квитки розпродані заздалегідь за неймовірно високими цінами.

Характерним для музики Василишина є динамізм, боротьба пристрастей до майже фізичного відчуття, і трагічний – як домінанта – мотив людини. Якщо у «Створенні світу» сам акт творення – гігантські катаклізми, народження світил, смертоносне дихання планети з її вулканами, з громовицями, з народженням і підняттям гір, землетрусами, що перетворювали землю в місиво – виражений у звуках з якимсь болючим відчуттям, то мотив зародження життя на цьому фоні наскільки прекрасний у своїй простоті і чарівності, що не дивно, що його назвали еротичним. «Нічого подібного! – заперечив тоді Костянтин. – Більш цнотливої мелодії світ досі не знав!».

Марко Пилипович писав музику з допомогою комп’ютера Григорія Федоровича. У машину програмується мелодія, яку, безперечно, складає сам композитор, тональність і спосіб виконання, а на виході уже друкуються листки партитури, з яких на синтезаторі можна програти чорновий варіант. При необхідності вноситься поправка – і твір готовий. Братишин і Молодан з допомогою комп’ютера, голограми і оптичної системи зробили декорації. На сцені у стереозображенні – акт творення світу. Фантастичні декорації здаються неймовірно реальними. Між іншим, найкращим, як на думку Григорія Федоровича, їм вдався «Ной», особливо «Потоп». Безшабашна веселість, танці, зваба наскільки запальні, що здається, зал не всидить і кинеться у нестримний танок. І хоча на фоні цієї музичної роквакханалії як провісник смерті – відгомін далекого грому, на нього ніхто не звертає уваги. Аж коли грім вражає землю, усі здригаються – та запізно. Піднімаються води. Ніби ожила фреска Мікеланджело. І страшні-страшні звуки синтезатора разом з якимись неприродними звуками оркестру створюють враження повної реальності… Раптом партія струнних – як відчай, як остання спроба умилостивити! Вона проникає в душу, будить в ній тривогу і незрозуміле відчуття причетності до цього катаклізму. Здається, зараз у зал ринуть потоки води. Музика будить почуття провини перед світом.

Звісно, полковник знав, що Марко Пилипович тепер найзнаменитіша людина. Якраз Василишин міг принести їм чимало мороки. Молодь його боготворила. Напиши Марко Пилипович антиурядову пісеньку – завтра її заспіває весь люд. Вийди він на демонстрацію – за ним усе місто. Василишин – небезпечна людина.

Але полковник підготувався добре. З композитором він розправиться без ускладнень. Не був би він полковником Леонідом Паскудним.

– Я попрошу підійти до мене Василишина Марка, – сказав, але без попередньої впевненості.

– Вибачте, полковнику, але ви мені не потрібні.

– Потрібен, молодий чоловіче, потрібен.

– Якщо я вам потрібен, то підійдіть до мене, – Марко засміявся, і в залі ожили трохи.

– Коли гора не йде до Магомета – Магомет іде до гори. Бережіться, композиторе! – полковник повільно встав, підійшов до Марка і сказав йому щось пошепки.

Той засміявся.

– Ви не вмієте жартувати, полковнику. Це брехня.

Паскудний почервонів. То був ляпас. Колись він про це згадає. А зараз… вийняв і показав Маркові фото.