Ярослав Трінчук - Кожному своє

Журналіст теж одержав перепустку і вийшов.

– Виставочний зал незабаром буде вільний, – полковник зупинив свій погляд на Молоданові. – Для придбання нових експонатів, музею виділено велику суму. Вашими роботами зацікавилась дирекція.

– Таке визнання – для мене честь. І я обіцяю, пане полковнику, що буду працювати з новою владою, більше того, буду виконувати її замовлення… лиш у тому разі, якщо не буде кинуто до в’язниці жодного політичного.

– Влада, художнику, не для того, щоб обговорювати з кожним, що їй робити, вона для того, щоб вказувати кожному, що той має робити. Між іншим, у вас досі нема квартири… Так і проживете вічним приймаком? А ваш учень і друг Роман… як його? Він тут?

– Тут я, пане полковнику, тут, – з поспішністю сказав невисокий юнак і став перед Паскудним.

– Готуйте свої роботи для виставки. Ось вам пропуск.

Гра бездоганна! Полковник потирав руки. Він входив у смак. Ще б! Володіти увагою таких людей! Мати над ними владу! Над тими, хто і не глянув би на нього вчора. Хоча, відповідь Молодана трохи занепокоїла. Раптом ще хтось заартачиться, і він втратить ініціативу… Зараз помилятися не можна.

– Адвокате Мартине, – звернувся до кругленького, добре вгодованого чоловіка. – Здається, у вас недавно знайшли наркотики. Стара влада вам вибачила…

– Пане полковнику, але ж то була провокація міліції, і слідство це довело…

– Завтра, шановний, почнеться нове розслідування, Мартине, я арештую вас за торгівлю наркотиками. Звідси ви направитесь у наручниках прямо в тюрму. Спробуєте втекти – будете об’явлені поза законом…

– Що мені робити? – спитав розгублено адвокат, і полковник зрозумів: і цей служитиме.

– Ідіть додому і ждіть. Ми скажемо. Ідіть. – Полковник зробив величавий жест. Він уже впивався розгубленістю, що виникла раптом в аудиторії.

– Дайте, будь ласка, перепустку – голос адвоката тремтів і видавав: він знищений.

– А, пардон, ось, нате.

Адвокат поспішно вийшов.

Полковник дивися на людей і не міг приховати посмішки. Ось так, мої милі. Ось ваші високі матерії. Він сів у крісло, закинув ногу на ногу.

– Тут, серед нас, директор театру Семен Семенович Воронич. Ідіть додому. Ви завжди критикували стару владу, цього нам досить.

– Але ж я не сказав, що погоджуюсь з новою. Я залишуся.

– Скажете, пане директоре, скажете. Ваш син позавчора влаштував бійку, і його відпустили, враховуючи вашу майбутню лояльність. Ідіть, Воронич, додому і нікуди не виїжджайте. Ви знаходитесь під домашнім арештом. Як цивілізована людина ви не захочете, аби ваш син опинився завтра в таборі серед злодіїв.

– Кажете, цивілізована. Очевидно, ви й себе вважаєте нею. Гарний спосіб для демонстрації своєї цивілізованості ви обрали, Паскудний. Тепер я розумію, що то була за бійка, – сказав з серцем директор театру.

– Не надавайте значення дрібницям, шановний. Ось вам перепустка і ауф відерзеген.

Директор пішов до виходу, потім оглянувся і сказав:

– Ви – сатана, Паскудний, як і вся ваша сатанинська партія. Але запам’ятайте: це конвульсія. Ви дохнете. Останнє слово буде за нами.

Полковник задоволено посміхнувся. Оте «сатана» для нього – найвища нагорода. Так, він сатана. А якщо точніше – Мефістофель. Справжній Мефістофель. Без сентиментів. Усілякі там балачки про якесь добро чи зло не для нього. Подай людям їсти, любитися, ненавидіти, і вони будуть поклонятися тобі. Мудрі правителі завжди виховували у народу ненависть: то до чужого бога, то до чужої ідеї. А для справжніх мужів є інші категорії. Це – сила і воля. Їм і належить мати владу.

– Леонід! – в голосі полковника метал, воля, і роздратування. – Завтра театр почне готувати до постанови вашу п’єсу. – Він виділив «вашу», і всі зрозуміли: намагається розділити Леоніда і Костянтина.

Власне, уже розділив. Леонід підійшов до полковника і протягнув руку.

– Давайте перепустку.

– У п’єсі має бути виражена прихильність до нової влади.

– До побачення! – Леонід поспішно вийшов.

– Я говорив, що ти станеш зрадником! – крикнув навздогін Степан. – Пане полковнику, а мені? Що ви мені пообіцяєте?

– Тобі нічого. Ти робитимеш на нас і так… або зовсім не будеш робити. Йди спати. Пане професоре, – звернувся до Братишина, – треба розмістити декого на ніч.

– Тут не готель, полковнику.

– О, не турбуйтесь. Одну ніч можна переспати і на підлозі… Можливо, для когось це буде останнім комфортом…

Він бачив, що люди розгубились, і лиш деякі тримаються з гідністю. Це його не просто тішило, це приносило насолоду, блаженство, психічний оргазм.