Ярослав Трінчук - Кожному своє

– Що ж ви, люб’язний, порадите?

– Учіть його далі і спостерігайте. Зрештою, як на мене, вам просто поталанило: ви надалі знатимете, хто на вас доносить. Ну, й для моделі такий варіант…

– Але ж і убивцю ми програмуємо. Може запропонуєте і його послугами скористатись.

– Крайнощі, Григорію Федоровичу, крайнощі.

Якраз тоді сталася аварія на хімзаводі, і Братишин відклав роботу над моделлю. Втягнувся у будівництво. Коли вілла була готова, він попросив Чалого залишитись.

– Живи зі мною, якщо хочеш. Зараз у тебе замовлень не буде. А над своїми проектами зможеш працювати тут.

В особі Олега Івановича Братишин знайшов мовчазного друга, управителя, при необхідності навіть доброго кулінара і гарного співбесідника.

Від людей оберігав болючу таємницю. Ще будучи учителем зустрів красуню і одружився. І от, коли народився син, його краля закохалася в іншого. Залишивши чоловіка з дитиною та рекомендаціями як доглядати її, вона майнула з тим світ за очі.

З того часу – ні звуку.

Тоді він розгубився, а як маленький Костя захворів, думав збожеволіє… На щастя дитина виявилася міцною.

А коли чорночубому юнакові виповнилося двадцять і він прекрасно виконував найскладніші сонати Бетховена, відносно добре розумівся у філософії, малярстві, батько відчував себе щасливим безмежно.

– Тату, – запитав якось син. – Чому ти так наполегливо радив мені вивчати українську літературу?

– Бачиш… – Григорій Федорович задумався. – Українська література, сину, у світовій культурі – явище унікальне. Вона розвивалася майже у підпіллі. Другої, яка розвивалася б у таких умовах, нема. Вся світова література мала підтримку, а наша – винищувалась; у будь-якій країні письменника шанували, у нашій – шельмували; скрізь у світі рукописи з письмового столу йдуть до друку, а у нас – більшість пише в майбутнє або у «захалявну книжку». Та вона збереглася, живе і утворює великий пласт нашої духовності.

Костянтин теж грішив пером. Його поезія – то спроба заглянути у глибину століть, повернути, реабілітувати те святе, що плекали прадіди, то відчуття тягаря й відповідальності кожного за помилки і злочин предків. В інтимній ліриці – здивування перед незбагненною таємницею кохання.

Друзі його підтримували, учили вірші напам’ять, із захопленням читали. А наречена Вікторія Чорна порадила написати п’єсу, скориставшись при цьому комп’ютерними моделями батька. Костянтин зробив це. І сьогодні, в день батькових іменин, коли з’їдуться гості, він прочитає уривки п’єси. Вірніше, її розіграють артисти українського театру Артур Величко, Симон Мар’янів і Леонід Зленко – його друзі.

Під’їхав автобус і кілька машин.

– Ходімо зустрічати, – сказав Григорій Федорович синові. – Гостей буде багато.

Дійсно. Приїхали не тільки колеги і співробітники Братишина, а й представники різних асоціацій, об’єднань, партій, друзі Костянтина.

Ось невисокий кремезний Перехрест. Він досі бурчить, що машини усі ці спалити треба, проте, завжди допомагає професорові. Це він розробляє математичні моделі для комп’ютерів Братишина. Ось місцева знаменитість – поет Оскар Васильович Родченко. Журналіст, який опублікував про лабораторію якісь там нісенітниці. Художник Михайло Молодан з нареченою співачкою Надією Климович, наречена Костянтина. Вона зробила перед професором красивий кніксен, проте він не посміхнувся. Вивчав дівчину мовчки.

– Нам Костя про вас, Григорію Федоровичу, прямо фантастичні історії розповідає, – сказала.

У її погляді – щире захоплення. Вікторія світилася красою. Струнка, висока, темне волосся лагідно обрамляло обличчя і хвилями спадало на плечі. Відкритий погляд підкуповував щирістю – може тому вона здавалася абсолютно беззахисною. Якраз ота беззахисність дівчини дуже пасувала задерикуватому гостроносому Кості.

Зовсім іншою постала Надія Климович. Дівчина уже вивчала Братишина, коли він перевів на неї погляд. Бісики в її очах іскрились, як у школярки, кепкування майже неприховане – старий павич хвіст розпустив, – а він справді підтягнувся і Надія помітила це, і посмішка заіскрилась ще більше. Братишин зніяковів, підсвідомо, на якусь мить, майнуло, що з’явилась та, яку мав зустріти років тридцять тому. Та… що там… зараз – а це він зафіксував своїм швидким розумом – і уже не підсвідомо – усе віддав би…

І засоромився.

– Костя завжди перебільшує, – відповів лагідно і знітився, бо посмішка Надії не відпускала.