Стівен Кінг - Чотири після півночі

Лорел промовчала, тож за якусь хвильку Креґ продовжив:

— Мій тато казав, що їх тисячі, цих ленґоліерів. Казав, що інакше не може бути, оскільки у світі шмигляють мільйони поганих хлопчиків і дівчаток. Отак він завжди це проказував. Мій батько ніколи в житті не бачив дитини, яка бігає. Вони завжди шмигляють. Я думаю, йому подобалося саме це слово, бо воно означає безглузді, безцільні, непродуктивні рухи. Але ленґоліери… вони бігають. Вони мають мету. Фактично, можна було б сказати, що ленґоліери є уособленням цієї мети.

— А що такого поганого роблять ті діти? — спитала Дайна. — Що вони роблять такого поганого, що ленґоліери мусять ганятися за ними?

— Знаєш, я радий, що ти поставила це запитання, Дайно, — сказав Креґ. — Тому що, коли мій батько називав щось поганим, він мав на увазі лінь. Ледача людина не може бути частиною ВЕЛИКОГО ПЛАНУ. Жодним чином. У моїй родині можна було належати до ВЕЛИКОГО ПЛАНУ або ОГИНАТИСЯ НА РОБОТІ. Він казав, що, якщо ти не належиш до ВЕЛИКОГО ПЛАНУ, тоді прийдуть ленґоліери і зовсім приберуть тебе з цього плану. Він казав, що якось вночі ти лежатимеш у ліжку і почуєш, як вони йдуть… прохрумкують, прочвакують собі дорогу до тебе… і навіть якщо ти спробуєш шмигнути кудись геть, вони тебе доженуть. Завдяки своїм маленьким, прудким…

— Досить уже! — оголосила Лорел. Голос її прозвучав сухо, пласко.

— І тим не менш, отой звук, отам, — не вгавав Креґ. Очі його, вивчаючи її, блищали майже лукаво. — Ви цього заперечити не можете. Насправді той звук, там…

— Припиніть або я сама вас чимсь вдарю.

— Гаразд, — сказав Креґ. Він перекинувся на спину, скривився, а потім перевернувся далі, на інший бік, обличчям від них. — Людину втомлює, коли її б’ють зв’язаною.

Цього разу обличчя в Лорел не просто зашарілося, воно спалахнуло. Вона мовчки закусила губу. Їй хотілося плакати. Як їй поводитися з таким, як він? Яким чином? Спершу цей чоловік здавався навіженим, як той павук, а тепер здається розсудливим, чисто тобі нормальним. А тим часом весь цей світ — ВЕЛИКИЙ ПЛАН містера Тумі — полетів до пекла.

— Я впевнена, що ви боялися свого батька, хіба не так, містере Тумі?

Креґ озирнувся через плече на Дайну, здригнувшись. Він усміхнувся знову, але це була інша усмішка. Це була сумна, болісна усмішка, без жодного рекламного блиску в ній.

— Цього разу сигару виграли ви, міс, — мовив Креґ. — Він мене у жах вганяв.

— Він помер?

— Так.

— Він ОГИНАВСЯ НА РОБОТІ? Його вхопили ті ленґоліери?

Креґ надовго задумався. Він згадав, як йому повідомили, що з батьком, прямо в його кабінеті, стався інфаркт. Коли секретарка подзвонила йому, нагадуючи про нараду о десятій, і не отримала відповіді, вона ввійшла і знайшла його мертвим на килимі — очі вибалушені, піна висихає на губах.

«Мені хтось дійсно про це розповідав? — раптом загадався він. — Що в нього були вибалушені очі, що піна була на губах? Хтось мені це насправді розповідав — мати, можливо, коли була п’яна? Чи це просто намислені фантазії?»

— Містере Тумі? То це були вони?

— Так, — задумливо промовив Креґ. — Гадаю, він огинався, гадаю, це зробили вони.

— Містере Тумі?

— Що?

— Я не така, якою ви мене бачите. Я не мерзотна. Ніхто з нас не мерзотний.

Він дивився на неї вражено.

— Як ви можете знати, якою мені здаєтеся, маленька міс?

— Нехай вас це не дивує, — сказала Дайна.

Лорел обернулась до дівчинки, раптом ще дужче збентежена, ніж до цього… але, звісно, там не було чого бачити. Темні окуляри Дайни анулювали цікавість.

Інші пасажири стояли в дальнім кінці чекальної зали, мовчки прислухаючись до тих тихих, деренчливих звуків. Скидалося на те, що вже не лишилося чого казати.

— Що нам тепер робити? — запитав Дон.

Він ніби зів’яв у своїй червоній лісорубській сорочці. Албертові подумалося, що й сама сорочка втратила ту її життєрадісну мачо-яскравість.

— Не знаю, — сказав Браян. Він відчував, як у животі в нього важко вовтузиться жахливе безсилля. Він подивився крізь вікно на літак, який зовсім трішки побув його літаком, і замилувався його чистими лініями й гладенькою красотою. У порівнянні з ним, дельтівський «727-й», що стояв при перехідному хоботі лівіше, скидався на якусь неохайну матрону.

«Він тобі здається таким красивим, тому що ніколи більше не полетить, ото й усе. Це як на мить вихопити поглядом вродливу жінку на задньому сидінні лімузина — вона здається ще вродливішою, ніж насправді, тому що ти знаєш: вона не твоя і ніколи не буде твоєю».