Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Скільки пального ще залишилося, Браяне? — раптом запитав Нік. — Можливо, тут інша швидкість згорання. Можливо, його там більше, ніж ви собі уявляєте.

— Всі покажчики в бездоганному робочому стані, — сказав Браян. — Коли ми сіли, в мене залишилося менше шести сотень фунтів. Аби дістатися туди, де це трапилося, нам потрібно щонайменше п’ятдесят тисяч.

Бетані дістала сигарети і простягнула пачку Бобу. Він похитав головою. Дівчина встромила сигарету собі до рота, витягла сірники, креснула одним. Той не загорівся.

— Йой-ой! — гукнула вона.

Озирнувся Алберт. Вона кресала сірником знову… і знову… і знову. Нічого не виходило. Вона подивилася на хлопця, злякана.

— Агов, — озався Алберт. — Дозволь-но мені.

Він узяв у неї сірники, відірвав з книжечки інший і креснув ним по смужці на обкладинці. Нічого не вийшло.

— Що б це не було, але, здається, воно заразне, — зауважив Руді Ворік.

Бетані залилася слізьми, і Боб запропонував їй хустинку.

— Зачекайте хвильку, — сказав Алберт і знову креснув сірником. Цього разу той загорівся… але полум’я було низеньким, мерехтливим, небадьорим. Він підніс той тремтливий вогник до сигарети Бетані, і в пам’яті йому раптом зринув один яскравий образ: дорожній вказівник, який він щодня минав, їздячи останні три роки на своєму десятишвидкісному велосипеді до Пасаденської середньої школи.

«УВАГА: — було написано на тому знаку. — ПОПЕРЕДУ ДВОБІЧНИЙ РУХ».

«До чого, збіса, тут це?»

Він цього не розумів… поки що, принаймні. Натомість йому стало цілком ясно, що якась ідея бажає виїхати нагору, але, поки що, принаймні, в неї заїло перемикач передач.

Алберт, струснувши, погасив сірника. Вистачило лише легенького поруху.

Бетані затягнулася сигаретою і скривилася:

— Срака! Вона на смак, наче якийсь «Карлтон» [159] «Carlton» — ультралегкі сигарети з найнижчим рівнем нікотину й смоли. чи щось таке.

— Подуй мені димом в обличчя, — попросив Алберт.

— Що?

— Те, що чула. Подуй мені димом в обличчя.

Вона зробила, як він просив, і Алберт принюхався до диму. Колишній його солодкавий аромат тепер був приглушеним.

«Що б це не було, але, здається, воно заразне».

УВАГА: ПОПЕРЕДУ ДВОБІЧНИЙ РУХ

— Я йду назад до ресторану, — промовив Нік. Вигляд у нього був пригнічений. — Той Кассій ниций і слизький [160] Нік дещо змінено цитує фразу Цезаря з трагедії Шекспіра «Юлій Цезар»: «Той Кассій має ниций і голодний вигляд». . Не подобається мені залишати наодинці з ним наших пань занадто довго.

Браян вирушив слідом, а за ним потягнулися й інші. Браян подумав, що є щось трохи кумедне в цих їхніх перетіканнях — вони поводяться наче корови, які відчувають у повітрі грозу.

— Ходімо, — сказала Бетані. — Пішли вже.

Вона викинула недокурену сигарету в попільницю і витерла собі очі хусточкою Боба. Потім взяла Алберта за руку.

Вони вже були на півдорозі через чекальну залу, і Алберт дивився в спину червоній сорочці містера Ґефні, коли те саме вразило його знову — потужніше цього разу:

ПОПЕРЕДУ ДВОБІЧНИЙ РУХ

— Зачекайте хвилинку! — гукнув Алберт. Зненацька він обхопив Бетані рукою за талію, підсмикнув дівчину до себе, втопився обличчям в улоговинку на її горлі й глибоко вдихнув.

— О, Боже! Ми з тобою ледве знайомі! — скрикнула Бетані. А тоді безпорадно захихотіла й обійняла Алберта за шию.

Алберт — той хлопець, чия природня сором’язливість зазвичай зникала тільки під час його мріянь, — не звернув на це уваги. Він зробив ще один глибокий вдих носом. Запахи її волосся, поту і парфумів там все ще були присутні, але послабшали; дуже послабшали.

Усі заозиралися, але Алберт уже відпустив Бетані й поспішав назад до вікон.

— Вау! — гмикнула Бетані. Вона все ще трохи хихотіла, але тепер яскраво розчервонілася. — Дивний чувак!

Алберт подивився на їхній літак рейсу № 29 і побачив те, що був зауважив Браян за кілька хвилин до того: літак був чистесеньким і гладесеньким, і майже неймовірно білим. Здавалося, він вібрує серед бляклої застиглості надворі.

І раптом та ідея пробилася до нього. Вона немов феєрверком спалахнула в нього за очними яблуками. Центральна концепція — яскраво палаюча куля; і з неї випромінюються вогняними блискітками потенційні наслідки — і то так потужно, що на якусь мить хлопець фактично забув, що треба дихати.

— Алберте? — погукав Боб. — Алберте, що там та…

— Капітане Інґал! — закричав Алберт. У ресторані випросталася, сидячи, Лорел, а Дайна вчепилася собі в плечі пальцями, неначе пазурами. — Капітане Інґал, мерщій сюди!