Стівен Кінг - Чотири після півночі

Тоді заговорила Дайна. Всі подивилися на неї.

— Воно вчувається завершеним, — стиха промовила вона.

— Так, — сказав Боб. — Дякую вам, любонько. Це саме те слово, яке я нашукував.

— Містере Дженкінс?

— Так.

— Той звук, про який я вам раніше казала? Я чую його знову. — Дайна зробила паузу. — Він наближається.

Всі застигли в мовчанні, з витягнутими обличчями, прислухаючись. Браяну здалося, ніби він щось чує, потім він вирішив, що це стукіт його власного серця. Чи просто уява.

— Я хочу знову сходити до вікон, — раптом сказав Нік. Він переступив через розпластане тіло Креґа, не кинувши вниз навіть погляду, і без зайвих слів вирушив з ресторану.

— Гей! — гукнула Бетані. — Гей, я теж хочу туди піти!

За нею слідом вирушив Алберт, за ним потягнулися й більшість інших.

— А ви як щодо цього? — спитав Браян у Лорел з Дайною.

— Я не хочу, — сказала Дайна. — Мені й тут їх чутно не гірше. — А після паузи додала: — Гадаю, я чутиму їх ще краще, якщо ми скоро не заберемося звідси.

Браян поглянув на Лорел Стівенсон.

— Я залишуся тут, з Дайною, — тихо мовила вона.

— Гаразд, — погодився Браян. — Тримайтесь подалі від містера Тумі.

— Тримайтесь подалі від містера Тумі, — злобно перекривив його Креґ зі свого місця на підлозі. Він із зусиллям вивернув шию і підкотив очі, щоб подивитись на Браяна. — Вам це не минеться, капітане Інґал, я не знаю, яку гру ви тут з вашим приятелем «лаймі» [153] Limey — прізвисько англійців, яке походить від лимонів і лаймів, фруктів, які колись саме в британському флоті було вперше введено в раціон моряків як засіб від цинги. розігруєте, але даремно вам це не минеться. Ймовірно, далі вам доведеться працювати пілотом, який поночі переправляє з Колумбії кокаїн. Принаймні, вам не доведеться брехати своїм друзям, коли похвалятиметеся перед ними, який ви репнутий пілот [154] Гра слів: «crack» («крек») означає «репатися», «надломлюватися», а також — «кокаїн». .

Браян хотів було відповісти, та потім передумав. Нік сказав, що цей чоловік, принаймні тимчасово, не при своєму розумі, і Браян подумав, що Нік має рацію. Апелювати до здорового глузду божевільного — і марно, і зайва витрата часу.

— Не хвилюйтесь, ми будемо тримати дистанцію, — заспокоїла Лорел. Вона повела Дайну до одного з маленьких столиків і сіла там разом з нею. — І з нами все буде гаразд.

— Добре, — сказав Браян. — Кричіть, якщо він намагатиметься звільнитися.

Лорел блідо усміхнулася:

— Можете бути певні.

Браян нахилився, перевірив скатерки, якими Нік зв’язав руки Креґу, а потім пішов через чекальну залу, щоб приєднатися до інших, які вже стояли в ряд перед віконною стіною від стелі до підлоги.

Йому стало чутно ще до того, як він перетнув чекальну залу, а коли приєднався до інших, уже неможливо було повірити, що це просто якась слухова галюцинація.

«Слух у тієї дівчинки дійсно надзвичайний», — подумав Браян.

Звук був дуже слабеньким — для нього принаймні, — але існував насправді і, схоже, надходив зі сходу. Дайна казала, що він схожий на щойно залиті молоком рисові пластівці. Браяну він здався більш схожим на потріскування атмосферних розрядів у радіоефірі — винятково неприємних розрядів, як під час високої сонячної активності. З Дайною він погоджувався в одному; звучить це лиховісно.

Він відчув, як у відповідь на цей звук у нього на потилиці відстовбурчується волосся. Він подивився на своїх супутників і на всіх обличчях побачив ідентичний вираз боязкої тривожності. Нік контролював себе найкраще, а та юна дівчина, що ледь не ухилилася від спуску сковзанкою — Бетані, — мала найглибше переляканий вигляд. Але всі вони чули в тому звуку однакове.

Лихо.

Щось лихе наближається. Поспішаючи.

До нього обернувся Нік:

— Що ви про це думаєте, Браяне? Є якісь ідеї?

— Ні, — відповів Браян. — Жодної, бодай крихітної. Усе, що я знаю, — це єдиний звук у цьому місті.

— Воно поки ще не в місті, — зауважив Дон, — але, думаю, буде. Хотілося б мені знати, скільки це забере часу.

Вони знову затихли, прислухаючись до рівномірного потріскування з шипінням на сході. І Браян подумав: «Здається, я майже впізнаю цей звук. Не пластівці в молоці, не атмосферні розряди в радіоефірі, але… що? От якби цей звук не був таким ледь чутним…»

Але йому розхотілося його впізнавати. Він раптом це усвідомив, і то дуже сильно. Він зовсім не хотів його знати. Цей звук до глибини кісток заповнив його огидою.