Він підійшов до пенька й поклав на нього фальшований німецький годинник із зозулею. Якусь мить він стояв, дивлячись на нього, обома руками обхопивши кувалду. Його обличчя залишалося байдужим, очі були затуманені й ошелешені, але частина його розуму не лише мислила, але й переконувала його, що він мислить і чинить зважено. Вона бачила перед собою не маловартісний годинник із зозулею, який мав бути потрощений, а «Полароїд» Кевіна. Ця частина його розуму щиро вірила, що він спустився донизу, дістав із шухляди «Полароїд» і рушив прямісінько на задвірок, зупинившись лише, щоб узяти кувалду.
Ця частина й далі пригадуватиме все замість нього… якщо він тільки не захоче згадати якусь інакшу правду.
Батя Меррілл підняв кувалду і чимдуж опустив її — не так сильно, як Кевін, але достатньо, щоб виконати роботу. Він поцілив прямісінько у дашок фальшованого німецького годинника із зозулею.
Годинник не так зламався чи потрощився, як порснув: шматочки пластику, маленькі шестірні та пружини розлетілися навсібіч. І та крихітна частинка Баті, яка дивилася на це, пригадає (якщо, звісно, не спробує пригадати все інакше) лише, як шматки камери бризками розліталися довкола.
Він забрав кувалду з пенька і якусь мить стояв, утупившись своїми зачудованими, невидющими очима в недобитки. Птаха, яка для Баті виглядала точнісінько, як відсік для плівки в «Полароїді Сан», лежала на спині, задерши догори маленькі дерев’яні ніжки. Він трохи подивився, тоді розвернувся й попрямував назад до дверей комори.
— Маєш, — пробурмотів Батя собі під ніс. — І так годиться.
Навіть якби хтось стояв поряд, то, певно, все одно не зміг би розібрати змісту його слів, але важко було б не відчути те непомильне полегшення, з яким вони були вимовлені.
— Справу зроблено. Більше немає про що турбуватися. Що в нас далі? Тютюн і люлька, еге ж?
Та коли він через п’ятнадцять хвилин дістався магазину на іншому боці кварталу, то попросив не тютюну для люльки (хоча саме так він усе й пам’ятатиме). Він попросив плівку.
Для «Полароїда».
— Кевіне, я спізнюсь на роботу, якщо я не…
— А може, зателефонуєш? Можеш? Зателефонуй і скажи, що спізнишся чи й узагалі не вийдеш сьогодні. Наче трапилося щось дуже, дуже, дуже важливе.
Містер Делеван насторожено запитав:
— Що саме щось?
— Можеш?
Тепер у дверях спальні Кевіна стояла місіс Делеван. За нею була Меґ. Обидві вони допитливо розглядали чоловіка в діловому костюмі та високого хлопця в плавках.
— Гадаю я… так, скажімо, міг би. Та я не стану, поки не поясниш, у чому справа.
Кевін стишив свій голос і, позираючи на двері, сказав:
— Це щодо Баті Меррілла. І камери.
Містер Делеван, який спершу лише спантеличено стежив за порухом синових очей, тепер пішов до дверей. Він щось пробурмотів дружині, яка кивнула йому. Тоді зачинив двері, майже не звернувши уваги на протестне ниття Меґ, принаймні не більше, аніж звернув би на пташину, яка виспівувала на телефонному дроті за вікном спальні.
— А що ти мамі сказав? — запитав Кевін.
— Що в нас чоловіча розмова, — злегка всміхнувся містер Делеван. — Гадаю, вона подумала, що ти хочеш поговорити про мастурбацію.
Кевін зашарівся.
Містер Делеван стривожився:
— Ти ж не цей, правда? Ну тобто, ти ж знаєш…
— Знаю, знаю… — поспіхом мовив Кевін. Він не збирався казати батькові (та й не був певен, що зміг би зібрати правильні слова докупи, навіть якби захотів), що його збило з пантелику зовсім не те, що було відомо про дрочіння не лише батькові — що наче й не мало б його жодним чином дивувати, та все ж таки дивувало, — але й мамі також.
Не важливо. Це жодного стосунку не мало до його нічних жахіть чи до тієї несподіваної думки, яка закралася йому до голови.
— Це стосовно Баті і моїх поганих снів. Та здебільшого це щодо камери. Бо Батя її якимсь чином украв, тату.
— Кевіне…
— Я потрощив її на шматки, знаю. Та то була не моя камера. То була інша. Проте не це найгірше. Найгірше те, що він досі користується моєю, щоб робити знімки! І пес вибереться звідти! І коли те станеться, гадаю, він мене вб’є. У тому іншому світі він уже почав с-с-с….
Кевін не зміг закінчити. Він знову сам себе здивував — цього разу заплакавши.
На той час, коли Джон Делеван нарешті заспокоїв свого сина, була вже за десять хвилин восьма, і він змирився з думкою, що спізниться на роботу. Батько обійняв сина — що б то не було, воно справді стривожило хлопця.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу