Стівен Кінг - Чотири після півночі

Батя зачинив шухляду та замкнув її. Тоді повільно піднявся (він був схожий на чолов’ягу, якому майже вісімдесят, тоді як насправді йому було близько сімдесяти) і неквапом почвалав до сходів. Батя піднімався поволі, сходинка за сходинкою, тримаючись однієї рукою за поручня, щораз спиняючись перепочити, у другій руці стискав важку в’язку ключів на сталевому кільці. Нарешті він дістався верху. Зачинивши за собою двері, відчув себе трохи впевненіше. Батя забрався в ліжко, як завше не помічаючи гострого, згірклого запаху поту й старості, яким потягло, коли він улігся, — він змінював простирадла кожного першого числа місяця, почуваючись задоволеним.

«Я зараз не засну, — подумав він, а тоді: — А от і заснеш. Заснеш, бо можеш, а можеш тому, що завтра вранці ти візьмеш кувалду і роз’їбениш ту штукенцію на дрібні кавалки, ото й по всьому».

Ця думка й сон навернулися одночасно, і решту тієї ночі Батя проспав без сновидінь, майже не ворухнувшись. Коли він прокинувся, то здивовано зауважив, як годинники внизу відбивають, здавалося, один зайвий раз — вісім замість семи. Угледівши світло, що спадало на підлогу та стіну злегка нахиленою продовгастою смужкою, він зрозумів, що вже й справді восьма; Батя проспав уперше за десять років. Тоді згадав ніч напередодні. Тепер, при денному світлі, усе те, що сталося, здавалося менш химерним. Він ледь не зомлів? Чи, може, то була природна слабкість іще сонної людини, коли та тільки-но розплющила очі?

Та звісно ж, так воно й було, хіба ні? Але трохи яскравого ранкового світла не змінить головного: він блукав уві сні, зробив принаймні один знімок і зробив би й більше, якби в камері була плівка.

Батя піднявся, одягнувся і спустився, маючи намір ще до ранкової кави потрощити ту штуку.

Кевін волів би, щоб його перші відвідини двовимірного містечка Полароїдсвіль були б останніми, та не судилося. Протягом тринадцяти ночей після тієї першої він бачив той самий сон. Якщо те дурнувате сновидіння й брало відгул на ніч (маленька відпустка, Кеве, та скоренько здибаємось, гаразд?), то варто було очікувати його двічі наступної ночі. Він завжди знав, що то був сон, і як тільки той починався, Кевін казав собі, що треба лише прокинутися — бляха, та прокинься нарешті! Часом він таки пробуджувався, часом сновидіння розтавало в глибині снів, та змусити себе прокинутися йому не вдалося жодного разу.

Тепер то щоразу був Полароїдсвіль — ніколи Оутлі, чи Гільдасвіль. Як і знімок, кожен сон сягав трохи далі. Спочатку був чоловік із візком, який ніколи не був порожнім, а повним усякого мотлоху… переважно годинників, та всі вони були з «Емпоріум Ґалоріум», і всі мали той жаский вигляд несправжніх речей, а радше їхніх фотознімків, які хтось повирізав із журналу, а тоді якось незбагненно напхав у магазинний візок, котрому, так само двовимірному, як і решта предметів, бракувало об’єму, щоб їх умістити. Та все ж таки там вони й були, а старий, немов охороняючи, згорбився над ними, наказуючи Кевінові забиратися геть, називаючи його «йовським жодієм»… та тільки тепер він сказав Кевінові, що коли він не забереться, то: «Я нацькую Батину псину на тебе! Ото побациш!»

Потім була огрядна жінка, яка насправді не могла бути гладкою, оскільки була ідеально пласкою. Вона з’являлася, пхаючи поперед себе возика, наповненого камерами «Полароїд Сан». Жінка теж говорила до нього, коли він минав її. «Стережися, хлопче, — казала вона гучним та невиразним голосом зовсім глухої людини, — Батин пес зірвався з припони, то люта звірюка. До того як заскочив сюди, він пошматував трьох чи чотирьох людей на фермі Трентонів у Камбервілі. Його важко сфотографувати, та й того ніхто не зробить, якщо тільки не має камери».

Вона нахилялася, щоб узяти одну камеру, інколи навіть її простягала, а він тягнувся по камеру, не знаючи, чого жінка вирішила, що саме він мав робити знімок того пса … чи, може, він просто намагався бути чемним?

У будь-якому разі це було не важливо. Вони обоє рухалися з вайлуватістю підводних плавців, як то часто буває із сонними примарами, тож щоразу уникали доторку. Коли Кевін міркував про цю частину свого сну, йому часто спадала на думку відома картина про Бога й Адама, яку Мікеланджело намалював на стелі Сікстинської капели: вони обоє з простягнутою рукою, обоє випростали свої долоні, їхні вказівні пальці майже — не зовсім, та майже — торкаються.

Тоді примара на мить зникала, тому що не мала об’єму, а коли виринала знову, то була вже далеко. «Ну то й повернися тоді до неї», — думав Кевін кожного разу в цій частині сну, та не міг. Його ноги нестямно й рішуче вели вперед, до облущеного білого паркану, Баті і пса… от тільки пес більше не був псом, а якимсь жаским покручем, що пашів і димів, мов дракон, мав зуби й криве, порубцьоване рило дикої свині. Батя та Сонячний пес тоді поверталися до нього, і Батя тримав камеру — його камеру, Кевін знав про це, тому що з одного боку вона була надщерблена, — притулену до правого ока. Його ліве око було примружене. Неоправлені окуляри виблискували в імлистому світлі сонця в нього на голові. Батя та Сонячний пес перебували в трьох вимірах. Вони були єдиними такими істотами в цьому занедбаному, страхітливому маревному місті.