Стівен Кінг - Чотири після півночі

Справа з «Полароїдом» в’їдалася в нього, наче кислота, та він усе одно ще не міг зважитися розпрощатися з цією річчю.

Поки ще ні.

«Ти божевільний! — гримнув на нього голос. — Ти божевільний, щоб далі її тримати в себе!»

— Хай мені грець, якщо я це так проковтну, — пробурмотів Батя до того голосу й до порожньої затемненої крамниці, яка м’яко цокала, наче бомба у валізі. — Хай мене тоді грець вхопить!

Та це не означало, що він має стрімголов мчати в ті дурні кляті поїздки, намагаючись продати ту лярвину дочку, і вже точно не означало, що він зніматиме нею. Меррілл припускав, що залишалося ще зо троє безпечних спроб, може, й навіть усі сім, та він не мав наміру цього з’ясовувати власноруч. Ото вже ні.

Усе ж таки щось ще може підвернутися. Ніколи не знаєш. Та й яка з неї буде шкода в зачиненій шухляді, правда ж?

— Нє-а, — бадьоро погодився Батя. Він опустив камеру досередини, замкнув шухляду, поклавши до кишені ключі, а тоді пішов до дверей і повернув із «ЗАЧИНЕНО» на «ВІДЧИНЕНО». У ту мить Меррілл виглядав як людина, що нарешті залишила якусь набридливу проблему позаду.

Батя прокинувся о третій наступного ранку. Протираючи очі, залиті потом, він сторожко вдивлявся в темряву. Годинники саме почали черговий щогодинний забіг.

Та розбудив його не цей звук, хоча й цілком міг би, оскільки він був не нагорі в ліжку, а внизу, у самій крамниці. «Емпоріум Ґалоріум» була печерою мороку, оточеною незграбними тінями, породженими вуличними ліхтарями знадвору, які примудрялися спрямовувати стільки світла крізь брудні шибки вікон, щоб створити неприємне відчуття, ніби щось таки криється за межами зору.

Його розбудили не годинники — то був спалах.

Батя жахнувся, збагнувши, що стоїть у піжамі біля свого робочого столу з «Полароїдом Сан-660» у руках. «Особлива» шухляда була відчинена. Він чітко усвідомлював, що, хоч і зробив лише один знімок, його палець натискав кнопку спуску затвора знову, й знову, й знову. Меррілл зробив би значно більше знімків, ніж той один, що стирчав зі щілини внизу камери, якби не щасливий збіг. У фільмпаку, заправленому наразі в камеру, залишався лише один знімок.

Батя почав опускати руки — він тримав камеру, націленою в передню частину крамниці, видошукач із ледь помітною, тоненькою тріщиною притиснутий до розплющеного заспаного ока, — і коли вони вже опустилися до його грудей, то почали тремтіти, а м’язи, що втримували його лікті в суглобах, здавалося, зовсім ослабли. Його руки обвисли, пальці розтулилися, і камера з гуркотом впала в «особливу» шухляду. Знімок, який він зробив, випав зі щілини. Зачепивши краєчок відчиненої шухляди, він гойднувся спочатку в один бік, наче збирався вслід за камерою, а тоді в інший. Врешті, він упав на долівку.

«Серцевий напад, — невиразно подумав Батя. — Зараз ухоплю Ісусів бісів серцевий напад».

Він спробував підняти праву руку, намагаючись помасажувати лівий бік грудей правицею, та рука не слухалася. Правиця мляво бовталася, наче мрець у зашморгу. Світ перед його очима то розпливався, то чіткішав. Звук годинників був ледь чутний. Тоді біль у грудях ущухнув, світло стало трохи яскравішим, і Батя зрозумів, що ледь не зомлів.

Він хотів сісти на стілець на коліщатках позаду робочого столу. Процес сідання, як і опускання камери, почався добре, але потім суглоби, що з’єднували його стегна та гомілки в колінах, настільки ослабли, що він просто звалився на стілець. Відкотившись на фут назад, стілець ударився об ящик зі старими примірниками журналів «Лайф» та «Лук» і спинився.

Батя опустив голову, відчуваючи легке запаморочення. Він гадки не мав, скільки минуло часу. Можливо, Батю на якийсь час знову зборов сон. Та коли він підняв голову, то почувався вже більш-менш добре. Батя відчував мляву пульсацію в скронях та позаду чола, напевно, тому, що кров ударила в його клятий казанок. Коли він відчув, що таки може встати, то вже чітко знав, що має зробити. Якщо вже та штукенція настільки заволоділа ним, що може примусити блукати вві сні, а тоді ще й змушувала (його розум спробував опиратися тому «змушувала», та він йому заборонив) робити нею знімки, то цього вже було задосить. Він і гадки не мав, що то за клята штуковина, але одне знав напевне: бавитися з нею не варто.

Час уже зробити те, що мав раніше зробити з нею той хлопець.

Так. Але не сьогодні. Батя був змучений, його очі заливав піт, він увесь тремтів. Батя розумів, що він має змусити себе піднятися сходами до квартири (яке вже там розмахування кувалдою). Він подумав, що міг би впоратися й тут, просто діставши камеру із шухляди та жбурнувши нею об підлогу, та була якась внутрішня пересторога, і краще до неї прислухатися: вдруге перед камерою йому сьогодні не вистояти. Зранку буде вдосталь часу… а до тієї пори камера не завдасть ніякої шкоди, хіба ж ні? У ній уже не було плівки.