— Якби йшлося тільки про літак, — тихо продовжив Роберт Дженкінс, — гадаю, я міг би накидати певний сценарій, врешті-решт, останні років двадцять п’ять я саме цим заробляв собі щоденний хліб. Бажаєте вислухати один з таких сценаріїв?
— Звичайно, — кивнув Алберт.
— Дуже добре. Скажімо, якась тіньова урядова організація, типу «Шопи» [90] The Shop» — вигадана Стівеном Кінгом секретна служба США, яка фігурує в кількох його творах.
, вирішила провести якийсь експеримент, і ми в ньому піддослідні. Зважаючи на обставини, метою цього експерименту є документування впливу жорсткого ментального та емоційного стресу на групу пересічних американців. Вони, ті науковці, які проводять цей експеримент, закачують у бортову кисневу систему якогось роду снодійний засіб без запаху.
— А такі штуки існують? — запитав Алберт, причарований.
— Існують, аякже, — сказав Дженкінс. — Діазалін, це раз. Метопромінол, це два. Я пам’ятаю, як читачі, котрим було приємно вважати себе «серйозними», насміхалися з романів Сакса Ромера про Фу Манчу [91] Sax Rohmer — один з псевдонімів англійського письменника Артура Генрі Ворда (1883–1959), під яким він написав півтора десятка романів про пригоди кримінального генія китайського походження Фу Манчу.
. Називали їх надуманими мелодрамами найганебнішого ґатунку. — Дженкінс спроквола похитав головою. — Зараз, завдяки біологічним дослідженням і параної таких абревіатурних агенцій, як ЦРУ чи РУМО [92] «DIA» — Розвідувальне управління Міністерства оборони США.
, ми живемо у світі, який Саксу Ромеру здався б найгіршим з кошмарів. Діазалін, який, до речі, є нервовим газом, слугував би найкраще. Все відбулося б дуже швидко. Його випускають у салон, і всі засинають, окрім пілота, який дихає чистим повітрям крізь маску.
— Але… — почав Алберт.
Дженкінс усміхнувся й підняв долоню.
— Я знаю ваше заперечення, Алберте, і можу його пояснити. Ви дозволите?
Алберт кивнув.
— Пілот саджає літак — на якомусь секретному аеродромі в Неваді, скажімо. Пасажирів, які не спали, коли було випущено газ, — і стюардес, звичайно, — виносять зловісні люди в білих скафандрах, як у «Штамі “Андромеда”» [93] «Andromeda Strain» (1971) — фантастичний фільм за однойменним романом (1969) Майкла Крайтона (1942–2008) про зараження містечка в штаті Нью-Мексико занесеним з космосу смертельним мікроорганізмом.
. Пасажири, які спали, — ви і я серед них, мій юний друже, — просто так і продовжують спати, тільки дещо міцніше, ніж до того. Після цього пілот повертає наш літак на визначену висоту і курс. І активує автопілот. Коли літак досягає Скелястих гір, дія газу починає минати. Діазалін — це так званий чистий засіб, який не залишає по собі відчутних наслідків. Жодного похмілля, іншим словом. Через інтерком пілот чує, як плаче сліпа дівчинка, гукаючи свою тітку. Він розуміє, що зараз вона розбудить інших пасажирів. Експеримент ось-ось розпочнеться. Він підводиться і полишає кабіну, зачиняючи за собою двері.
— Як би він зміг це зробити? Ззовні там нема ніякої клямки.
Дженкінс зверхньо відмахнувся.
— Найпростіша річ у світі, Алберте. Він використовує смужку клейкої стрічки, навспак липкою стороною. Щойно засувка всередині клацнула — двері замкнені.
В Алберта на обличчі почала ширитися захоплена усмішка — та тут же вона й застигла.
— У такому випадку, пілотом мусить бути один з нас, — промовив він.
— І так, і ні. У моєму сценарії пілот і є пілотом. Пілотом, якому трапилося перебувати нібито літерним пасажиром на борту літака, що прямує в Бостон. Мій пілот, коли почало розкручуватися це лайно, сидів у першому класі, менш як за тридцять футів від дверей кабіни.
— Капітан Інґал, — тихим, нажаханим голосом промовив Алберт.
Дженкінс відповів самовдоволеним, але благодушним тоном професора геометрії, який щойно написав QED [94] QED = Quod erat demonstrandum = «Що й треба було довести» (лат.) — традиційний підпис на завершення доведення теореми.
під доведенням якоїсь особливо складної теореми:
— Капітан Інґал, — погодився він.
Ні той, ні інший не помічали, якими блискучими, гарячковими очима на них дивиться містер Під Горло. Тепер Під Горло дістав з кишені на спинці крісла перед собою журнал авіакомпанії, зірвав з нього обкладинку і почав роздирати її повільними, тонкими смужками. Дозволяючи їм тріпотіти на підлогу, де вони приєднувалися до тих обривків коктейльної серветки, що вже лежали навкруг його коричневих туфель. Губи у нього беззвучно ворушилися.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу