Алберт ненадовго задивився на Дайну.
— Ну, вона ж зараз залягла, — сказав він.
— Я це й сам бачу, але не в цьому сенс, хлопчику милесенький. Зовсім не в цьому сенс.
Алберт подумав, чи не сказати містерові Дженкінсу, що Козир Кавснер, найметкіший юдей на захід від Міссісіпі і єдиний техасець, котрий вижив у Битві при Аламо, аж ніяк не такий ватяний, щоб називати його милесеньким хлопчиком, але вирішив не перейматися… поки що, принаймні.
— А в чому тоді сенс?
— Я також спав. Відключився ще до того, як наш капітан — той, з яким ми злітали, я маю на увазі — вимкнув застереження «НЕ КУРИТИ». Зі мною завжди так. Потяги, автобуси, літаки — щойно вмикаються двигуни, я відпливаю геть, неначе немовля. А як щодо вас, хлопчику милесенький?
— Що щодо мене?
— Ви спали? Ви ж спали, чи не так?
— Ну, тааак.
— Всі ми спали. А люди, які зникли, не спали.
Алберт задумався.
— Ну… можливо.
— Нісенітниця, — мало не радісно мовив Дженкінс. — Я пишу детективи, саме цим заробляю собі на життя. Дедукція — мій хліб з маслом, можна сказати. Чи не здається вам, що хтось, аби він прокинувся в той час, коли всіх тих людей ліквідовували, закричав би, як різаний, і тим розбудив би нас?
— Гадаю, так, — задумливо погодився Алберт. — Можливо, крім отого парубка, що сидить там, позаду. Не думаю, щоб його навіть сирена протиповітряної тривоги змогла розбудити.
— Гаразд. Ваш виняток належно занотовано. Але ніхто не закричав, чи не так? І ніхто не зголосився розповісти решті нас, що трапилося. Таким чином, я роблю дедуктивний висновок: видалено було тільки тих пасажирів, які не спали. Разом з пілотами, звісно.
— Тааак. Мабуть, що так.
— Ви здаєтеся збентеженим, хлопчику мій милесенький. Вираз вашого обличчя підказує, що, попри всю її чарівливість, моя теорія не вбачається вами як досконала. Я можу запитати, чому ні? Хіба я щось залишив поза увагою?
Вираз обличчя Дженкінса проказував, що сам він не вірить у висловлену ним можливість, але матір виховала його так, щоб він завжди лишався ввічливим.
— Не знаю, — чесно відповів Алберт. — Скільки нас тут? Одинадцять?
— Так. Рахуючи того парубка позаду — того, що в коматозному стані, — нас налічується одинадцятеро.
— Якщо ви праві, чи не мусить нас бути більше?
— Чому?
Але Алберт замовк, раптом вражений яскравим спогадом зі свого дитинства. Він виховувався в теологічно присмерковій зоні батьками, які не належали до ортодоксів, але й агностиками вони також не були. Алберт з його братами росли, дотримуючись певних дієтичних традицій (чи законів, чи що воно там), вони пройшли через Бар-Міцви [85] Bar Mitzva — релігійне повноліття в юдаїзмі, обряд набуття статусу повноправного члена єврейської громади, через який проходять хлопчики в 13 років.
, їх виховували з розумінням, хто вони такі, звідки вони прийшли і що це мусить означати. А історія, яку найясніше запам’ятав Алберт зі своїх відвідувань храму, була історією про останню кару, накладену на фараона, — про ту бузувірську пожертву, стягнуту ранковим темним янголом Господнім.
І тепер, внутрішнім зором, він побачив того янгола, як він рухається не через Єгипет, а через їхній літак, прибираючи більшість пасажирів до своїх жахливих грудей… не тому, що вони знехтували намазати свої одвірки (чи, можливо, ремені безпеки) кров’ю ягнят, а тому що… [86] Алюзія на Біблію: Вихід, розділ 12; 1—24.
— Чому? Ну, то чому?
Алберт не знав, але його все одно пройняло дрижаками. Він пошкодував, що йому згадалася ця стара моторошна історія. «Відпусти моїх постійних пасажирів», — подумав він. От тільки це зовсім не було смішно [87] Алберт пародіює заклик Бога до фараона, щоб звільнив єврєїв: «Відпусти народ мій», замінюючи їх на «Frequent Fliers», термін, що означає пасажирів, які часто літають, відтак отримуючи від авіакомпаній різноманітні бонуси.
.
— Алберте? — здавалося, голос містера Дженкінса доноситься з якоїсь дальньої далечини. — Алберте, з вами все гаразд?
— Так, просто думаю, — прокашлявся хлопець. — Розумієте, якби це оминуло всіх пасажирів, які спали, нас було б щонайменше шістдесят. Можливо, й більше. Я маю на увазі, це ж досвітній рейс.
— Хлопчику мій милесенький, ви коли-небудь…
— Ви не могли б називати мене Албертом, містере Дженкінс. Це моє ім’я.
Дженкінс поплескав Алберта по плечу.
— Вибачте. Дійсно. Це в мене не через зверхність. Я збентежений, а коли я збентежений, я маю тенденцію ховатися… як та черепаха, що втягує голову собі під панцир. Тільки я ховаюся до літературних вигадок. Здається, я наразі грав Філо Венса. Це такий детектив — видатний детектив, — створений покійним С.С. Ван Дайном [88] S.S. Van Dyne — літературний псевдонім критика Вілларда Гантінтона Райта (1888–1939), автора 12 надзвичайно популярних свого часу романів про детектива-естета, пихатого Філо Венса, який вийшов з моди з появою жанру «крутого детектива».
. Маю підозру, що ви його ніколи не читали. Навряд чи хтось його читає в наші дні, що сумно. У будь-якому випадку, я вибачаюся.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу