Під Горло коротко скинув очима в бік Дона Ґефні, а потім знову подивився на коктейльну серветку. Він припинив її скубти, а почав розривати на довгі смужки.
— Хто-небудь тут знає, як поратися з отією маленькою пічкою на бортовій кухні? — запитав Лисий так, ніби нічого не відбулося. — Я хочу повечеряти.
Ніхто не відповів.
— Я й не очікував, — сумно промовив Лисий. — Епоха спеціалізації. Ганебний час для життя.
З цим філософським проголошенням Лисий знову пішов собі до бізнес-класу.
Лорел опустила очі й побачила, що під обідками темних окулярів у життєрадісній оправі з червоної пластмаси щоки Дайни Беллмен мокрі від сліз. Дещо призабувши про власний страх і розгубленість, принаймні тимчасово, Лорел обняла дівчинку.
— Не плач, любонько, той чоловік просто рознервувався. Зараз з ним уже краще.
«Якщо можна назвати кращим те, як він там сидить і загіпнотизовано дивиться, розриваючи на дрібні смужки серветку», — подумала вона сама собі.
— Я боюся, — прошепотіла Дайна. — Ми всі здаємося монстрами тому чоловіку.
— Ні, я так не думаю, — сказала Лорел здивовано і трохи вражено. — Звідки в тебе такі думки?
— Не знаю, — відповіла Дайна. Їй подобалася ця жінка — сподобалася з тієї ж миті, як вона почула її голос, — але вона не мала наміру розказувати Лорел, що на якусь крихітну секунду вона побачила їх усіх, включно з собою, коли вони озирнулися на того чоловіка з гучним голосом. Вона в ту мить була всередині того чоловіка з гучним голосом — його звуть містер Тумс, чи містер Танні, чи якось так, — і в його очах вони виглядали зграєю злих, себелюбних тролів.
Якби вона розказала щось таке міс Лі, міс Лі подумала б, що вона збожеволіла. Чому ця жінка, з якою Дайна лише щойно познайомилася, подумає інакше?
Тому Дайна не сказала нічого.
Лорел поцілувала дівчинку в щоку. Шкіра під губами була гарячою.
— Не бійся, любонько. Наш політ продовжується гладенько-гладесенько — хіба ти цього не відчуваєш? — і всього за кілька годин ми будемо в безпеці знову на землі.
— Це добре. Хоча я б хотіла, щоб і тітка Вікі була тут. Де вона, як ви думаєте?
— Не знаю, любонько, — відповіла Лорел. — Аби ж то знати.
Дайна знову подумала про обличчя, які побачив той крикливий чоловік: злі обличчя, жорстокі обличчя. Вона подумала про своє обличчя, яким він його сприймав: по-свинячому захланний дитячий писок з очицями, прихованими за величезними чорними лінзами. На цьому її хоробрість урвалася, і дівчинка почала ридати хрипкими, болісними схлипами, які краяли Лорел серце. Жінка міцно обнімала дівчинку, бо це було єдиним, що вона могла придумати, а невдовзі вже плакала й сама. Так вони проплакали разом хвилин з п’ять, а потім Дайна почала знову заспокоюватись. Лорел поверх малої поглянула на стрункого юнака, чиє ім’я було чи то Алберт, чи Алвін, точно вона не запам’ятала, і побачила, що очі у нього також вологі. Він перехопив її погляд і поспішно опустив очі собі на руки.
Дайна видала останній судомний схлип, а потім просто лягла, поклавши голову на груди Лорел.
— Гадаю, плачем тут не допоможеш, еге ж?
— Так, гадаю, що ні, — погодилась Лорел. — Чому б тобі не спробувати заснути, Дайно?
Дайна зітхнула — такий сльозливий, нещасний звук.
— Не думаю, що я зможу. Я вже поспала.
«І не кажи», — подумала Лорел. А рейс № 29, продовжуючи летіти на висоті 36 000 футів над темним тілом Америки, просувався зі швидкістю понад п’ятсот миль на годину на схід.
Дедуктивний метод. Випадковості і статистика. Уявлені можливості. Тиск у проваллях. Проблема Бетані. Зниження починається.
1
— Десь з годину тому ця мала дівчинка сказала дещо цікаве, — раптом озвався Роберт Дженкінс.
На той час та маленька дівчинка, попри власні сумніви щодо своєї на це спроможності, вже знову спала. Алберт Кавснер також куняв, можливо, щоб знову повернутися на ті самі легендарні вулиці Тумстона. Він дістав був свою скрипку з горішнього багажного відсіку, і тепер вона лежала в нього на колінах.
— Ха! — вигукнув він і випростався.
— Перепрошую, — промовив Дженкінс, — ви вже дрімали?
— Аж ніяк, — відповів Алберт. — Зовсім нема сну. — Й на доказ цього він обернувся до Дженкінса своїми величезними, почервонілими очиськами. Під обома залягли темні тіні. Дженкінс подумав, що хлопець трішки схожий на єнота, якого хтось налякав, коли той грабував сміттєві баки. — А що вона сказала?
— Дівчинка сказала міс Стівенсон, що навряд чи зможе заснути, бо вже виспалася. Раніше.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу