— І що з цього всього випливає?
— Випливає те, що я вважаю присутність цієї ночі капітана Інґала на борту не більш і не менш як випадковістю — такою ж, як шістнадцять баз поспіль Теда Вільямса. І, зважаючи на наші обставини, я назвав би це вельми щасливим випадком. Алберте, якби в житті було, як у детективному романі, де випадкові збіги не дозволено, а неймовірність шансів ніколи не триває задовго, життя було б набагато пристойнішою справою. Втім, я переконався, що в житті випадковість не виняток, а правило.
— Що ж тоді зараз відбувається? — прошепотів Алберт.
Дженкінс видав довге, нелегке зітхання.
— Боюся, я не та людина, в якої треба про це питати. Вельми погано, що на борту зараз немає Леррі Нівена чи Джона Варлі [101] Larry Niven (нар. 1938 р.) — поважаний письменник-фантаст, чиї карколомні сюжети базуються на серйозних наукових концепціях; John Varley (нар. 1947 р.) — фантаст, твори якого часто порівнюють з тематикою і сюжетами патріарха жанру Роберта Гайнлайна.
.
— Хто ці люди?
— Наукові фантасти.
3
— Не думаю, що ви читаєте наукову фантастику, чи не так? — зненацька запитав Нік Гопвел. Браян обернувся, дивлячись на нього. Відтоді як Браян взявся за управління «Боїнгом» рейсу № 29, тобто, тепер уже майже дві години тому, Нік тихо сидів у штурманському кріслі. Він мовчки слухав, поки Браян не припинив намагання зв’язатися з кимось — з будь-ким — на землі чи в повітрі.
— Дитиною я був від неї в шаленому захваті, — відповів Браян. — А ви?
Нік усміхнувся:
— Поки мені не виповнилося років вісімнадцять, я був упевнений, що Свята Трійця складається з Роберта Гайнлайна, Джона Кристофера і Джона Віндема [102] Robert Heinlein (1907–1988) — класик сучасної науково-філософської фантастики; John Christopher — один з псевдонімів англійського письменника Сема Юда (1922–2012), під яким він писав підліткову фантастику; John Wyndham (1903–1969) — популярний свого часу англійський автор, що розробляв у своїх романах постапокаліптичні теми.
. Друже, я оце сидів тут і перебирав у голові всі ті старі книжки. І думав про такі екзотичні речі, як викривлення часу і викривлення простору та рейдерські операції космічних прибульців.
Браян кивнув. Йому полегшало. Приємно було знати, що він не єдиний, у кого зринають божевільні думки.
— Я маю на увазі, що в нас насправді нема жодного способу дізнатися, чи залишилося бодай щось там, унизу, або є?
— Ні, — сказав Браян. — Нема.
Над Іллінойсом низькі хмари приховували темний масив землі далеко внизу під літаком. Браян був упевненим, що це все ще та сама земля — Скелясті гори мали втішливо знайомий вигляд, навіть з висоти 36 000 футів, — але поза цим упевненості він не мав ні в чому. І така хмарність могла триматися аж до Бенгора. З недіючою авіадиспетчерською службою щось насправді знати він не мав змоги. Браян уже програв собі в голові певну кількість сценаріїв, і найнеприємнішим жеребом був такий: вони виходять з хмар і виявляють, що всі ознаки людського життя — включно з аеродромом, на якому він сподівався приземлитися, — щезли. І де йому тоді садовити цього птаха?
— Чекання для мене завжди було найважчою частиною, — промовив Нік.
«Найважчою частиною чого?» — спитав себе Браян, проте не промовив цього.
— Скажімо, ви нас опустите до п’яти тисяч футів чи десь так? — зненацька запропонував Нік. — Просто, щоби швиденько роздивитися. Можливо, кілька побачених маленьких містечок і міжштатних шосе заспокоять нам мізки.
Браян уже встиг обдумати таку ідею. Обдумував він її з великим жаданням.
— Це спокусливо, — сказав він. — Але я не можу цього зробити.
— Чому ні?
— Щонайперше, я відповідаю за пасажирів, Ніку. Залишається небезпека паніки, навіть якщо я попередньо все поясню. Я думаю, зокрема, про нашого крикливого приятеля з важливою зустріччю в «Пру». Того, якому ви накрутили носа.
— Я зможу з ним упоратися, — запевнив Нік. — І з будь-ким іншим, хто почне бушувати, також.
— Не сумніваюся, що зможете, — мовив Браян, — але я все одно не бачу потреби лякати їх без необхідності. Перегодом ми й так про все дізнаємося. Ми ж не можемо залишатися в повітрі вічно, самі розумієте.
— Ваша правда, і аж занадто, друже, — сухо погодився Нік.
— Я міг би зробити це в тому випадку, якби був упевнений, що вийду з-під хмарного покриву на висоті п’яти чи чотирьох тисяч футів, проте без АДС й без інших літаків, з якими можна було б порадитися, такої впевненості не маю. Я навіть не знаю напевне, що за погода там, унизу, і наразі, кажучи це, я не маю на увазі звичайні відхилення. Можете сміятися з мене, якщо хочете…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу