Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Я все одно мушу дістати собі сраного «Слім-Джима», — сказав Люкі наполегливим тихим голосом. — Бо як не дістану, то, мабуть, жертиму щурячий послід.

— Не звертайте на нього уваги, містере Піблз, — заспокоїв Дейв. — Щось трапилося?

— Ну, я просто хотів спитати, чи не знаходив ти кілька книжок серед газет, що забрав у минулий четвер. Я поклав їх кудись і подумав, що слід перевірити. Я трохи затримую їх повернення в бібліотеку.

— Четвертак є? — раптом спитав чоловік з висунутим язиком. — «Що ми п’ємо? Грому птицю!» [230] «Громовий птах» (англ. Thunderbird) — сорт дешевого кріпленого вина з лимонним ароматизатором, що належить до категорії «вина для волоцюг» (англ. Bum wines).

Сем механічно почав шукати в кишені. Дейв простягнув руку й торкнувся його зап’ястя, ніби вибачаючись.

— Не давайте йому грошей, містере Піблз, — сказав він. — Це Рудольф. Не потрібна йому ніяка Птиця. Їм із Птицею вже давно не варто зустрічатися. Йому просто треба виспатися.

— Вибач, Рудольфе, — мовив Сем. — Я без грошей.

— Як і всі ми, — сказав Рудольф. Він повернувся до свого плаката й пробурмотів: «Скільки лити? Аж по вінця!»

— Я не бачив жодних книжок, — відповів Паскудний Дейв. — Мені шкода. Я лише забрав газети, як завжди. Міс Вассер усе бачила, вона скаже вам те саме. Я не зробив нічого лихого. — Але його нещасні водянисті очі промовляли, що він і не сподівається, аби Сем у це повірив. На відміну від злощастя Мері, Дейвова лиха доля не чигала на нього десь над головою чи за рогом; вона вже оточувала його хмарою. Він жив у ній із тією крихтою гідності, яку міг зібрати.

— Я вірю тобі. — Сем поклав руку Дейвові на плече.

— Я просто вивернув вашу коробку з газетами до торби, як завжди, — сказав Дейв.

— Якби мені тисячу «Слім-Джимів», я б їх усі поїв, — устряв Люкі. — Я б їх, гарнюніх, аж бігом перетрубив! Це хрум! Хрум! Хрум-бурум!

— Я вірю тобі, — повторив Сем і поплескав Дейва по жахливо кістлявому плечу. Він усвідомив, що мимохіть думає, чи, Боже збав, немає в Дейва вошей. Услід за цією неправедною думкою з’явилася й інша: він подумав, чи бував останнім часом у цій частині міста хоч хтось із ротаріанців, тих міцних і бадьорих хлопців, серед яких Сем мав такий успіх тиждень тому. Йому хотілося знати, чи чули вони про «Дім Ангола» взагалі. А ще він хотів би знати, чи думав про таких людей, як Люкі, Рудольф і Паскудний Дейв, Спенсер Майкл Фрі, коли писав свої рядки про те, що на світі найважливіше, — про дотик руки і голосу звук. Сем відчув раптовий напад сорому, пригадавши свою промову, сповнену невинної пропаганди й схвалення простих життєвих насолод у маленькому місті.

— Добре, — сказав Дейв. — То мені можна прийти наступного місяця?

— Аякже. Ти ж відніс газети до Центру перероблювання?

— Ага. — Паскудний Дейв показав пальцем, що закінчувався жовтим кострубатим нігтем. — Он тамечки він. Але в них зачинено.

Сем кивнув.

— А що ви робите? — спитав.

— О, та просто марнуємо час, — пояснив Дейв і розвернув плаката, щоб Сем побачив.

На плакаті усміхнена жінка тримала на тарелі смажену курку, і перше, про що подумав Сем, було те, як незле, як по- справжньому добре все намальовано. Може, Дейв і був пияком, але він мав справжній хист. Над малюнком було охайно виведено друкованими літерами:

СМАЖЕНІ КУРЧАТА В ПЕРШІЙ МЕТОДИСТСЬКІЙ ЦЕРКВІ

БЛАГОДІЙНА ВЕЧЕРЯ

НА КОРИСТЬ ПРИТУЛКУ ДЛЯ БЕЗХАТНІХ «ДІМ АНГЕЛА»

15 КВІТНЯ

З 18:00 ДО 20:00

ЗАПРОШУЄМО ВСІХ

— Вечеря передуватиме зустрічі АА [231] Товариство Анонімних Алкоголіків. , — сказав Дейв. — Але на плакаті про АА не можна писати. Бо це наче як таємниця.

— Ясно, — мовив Сем. Він помовчав, а тоді спитав: — А ти ходиш на зустрічі АА? Якщо не хочеш, то не відповідай. Насправді це не моє діло.

— Ходжу, — сказав Дейв, — але це важко, містере Піблз. Я отримав більше білих фішок [232] Білу фішку видають членові АА за одну добу тверезості, відповідно її отримують або нові члени товариства, або ті, що «зірвалися» і знову починають проходити програму тверезості з початку. , ніж аптеки продають аспіринок. Я можу протриматися місяць, іноді й два, а якось я був тверезий майже рік. Але це важко. — Він похитав головою. — Хтось казав, що програма підходить не всім. Певно, я один із таких. Але я намагаюся.

Семові очі повернулися до жінки з куркою на тарілці. Малюнок був надто детальний, щоб його вважати ескізом, але й картиною він іще не був. З усього було видно, що Паскудний Дейв малював поспіхом, але він зумів передати доброту в очах жінки і ледь помітну, майже зниклу усмішку на її губах, схожу на останній промінь призахідного сонця. Проте найдивнішим було те, що жінка здалася Семові знайомою.