Стівен Кінг - Чотири після півночі

Він посидів іще хвильку, стукаючи пальцями об стіл, а тоді звівся на ноги, накинув куртку й пішов до машини.

Наміри того, хто малював знак, безперечно, були найкращі, але правопис він знав погано. На знаку, прибитому до одного зі стовпчиків ґанку старого будинку, що стояв біля залізничної колії, було написано:

ДІМ АНГОЛА

Оскільки на Рейлроуд-авеню, прямій, мов стріла, як і більшість вулиць і доріг Айови, Сем не побачив жодних натяків ані на Анголу, ані на інші африканські країни, він подумав, що маляр насправді мав на думці «Дім Ангела». Але що з того? Сем вважав, що нехай дорога, вистелена добрими намірами, і веде собі до пекла, але люди, що намагаються засипати на ній ями, все одно заслуговують бодай на крихту вдячності.

«Дім Ангола» був великим будинком, у якому колись, як здогадувався Сем, містилися кабінети залізничної компанії в ті далекі дні, коли Джанкшн-Сіті ще був залізничним вузлом Джанкшн-пойнт. Зараз тут лежали тільки дві робочі колії, що обидві тягнулися зі сходу на захід. Усі інші заіржавіли й позаростали травою. Більшість шпал зникла — вони пішли на вогнища тим самим безхатнім, яким слугував притулком «Дім Ангола».

Сем приїхав сюди за чверть до п’ятої. Сонце кидало жалобні, пригаслі промені на пусті поля, що починалися на краю міста. За кількома будівлями, що тут залишилися, гуркотів нескінченний, на перший погляд, товарняк. Здійнявся вітер, і, коли Сем зупинив машину і вийшов з неї, він почув іржаве скрипіння старого вказівника «ДЖАНКШН-СІТІ», що гойдався над покинутою платформою, з якої люди колись сідали на пасажирські потяги до Сент-Луїса й Чикаго — та навіть і на старий експрес «Саніленд», що з усіх містечок Айови зупинявся лише в Джанкшн-Сіті на шляху до казкових земель Лас-Веґаса і Лос-Анджелеса.

Притулок для безхатніх колись був білим; тепер же він став облущено-сірим. Вікна затуляли чисті, але затерті й обтріпані завіски. На запилюженому подвір’ї намагалася рости трава. Сем подумав, що десь у червні вона зможе тут пробитися, але поки що виходило так-сяк. Біля вищерблених сходів ґанку стояла іржава бочка. Навпроти вивіски з написом «Дім Ангола» до іншого стовпчика ґанку було прибите оголошення:

ВЖИВАННЯ АЛКОГОЛЮ В ЦЬОМУ ПРИТУЛКУ ЗАБОРОНЕНЕ!

ЯКЩО НЕСЕТЕ ПЛЯШКУ, ВИКИНЬТЕ ЇЇ СЮДИ, ПЕРШ НІЖ ЗАЙТИ!

Семові пощастило. Хоч суботній вечір уже майже настав і бари й пивниці Джанкшн-Сіті вже чекали, Сем застав Паскудного Дейва в притулку тверезого. Він саме сидів на ґанку з іще двома пияками. Усі троє з різною мірою успіху малювали щось на великих прямокутниках із білого цупкого паперу. Чолов’яга, що сидів на підлозі в дальньому кутку ґанку, притримував праве зап’ястя лівою рукою, намагаючись трохи зменшити важкий приступ дрожу. Той, що сидів посередині, малював із висунутим із кутика рота язиком і нагадував малюка в дитсадку, що намагається якнайкраще зобразити дерево, щоб заробити золоту зірочку й показати її матусі. Паскудний Дейв, що сидів у напіврозчахнутому кріслі-гойдалці біля сходів, очевидно, був у найкращій формі, але всі троє виглядали зіжмаканими, поскубаними й понівеченими.

— Здоров, Дейве, — сказав Сем, сходячи на ґанок.

Дейв підняв очі, примружився, а тоді невпевнено усміхнувся. Усі зуби, що він їх іще мав, були спереду. Усмішка відкрила їх усі п’ять.

— Містере Піблз?

— Так, — мовив він. — Як ся маєш, Дейве?

— О, наче непогансько. Непогансько. — Він озирнувся. — Хлопці! Привітайтеся з містером Піблзом! Він юрист!

Чолов’яга з висунутим язиком підвів очі, коротко кивнув і повернувся до свого плаката. З його лівої ніздрі звисала довга шмаркля.

— Взагалі, — сказав Сем, — я спеціалізуюся на нерухомості, Дейве. На нерухомості й страх…

— У тебе є «Слім-Джим» [229] Торгова марка закусок джеркі — шматочків маринованого в’яленого м’яса. ? — раптом випалив чоловік, у якого трусилися руки. Він зовсім не глянув угору, але ще сильніше насупився від зосередження. Семові було видно його плакат; той був укритий довгастими жовтогарячими кривульками, що туманно нагадували слова.

— Прошу? — спитав Сем.

— Це Люкі, — тихо сказав Дейв. — У нього сьогодні не найкращий день, містере Піблз.

— «Слім-Джим» у тебе є, є в тебе «Слім-Джим», у тебе є «Слім-сраний-Джим»? — завів Люкі, не підводячи очей.

— Ем, вибачте… — почав було Сем.

— Та нема в нього ніяких «Слім-Джимів»! — гаркнув Паскудний Дейв. — Помовч і малюй свій плакат, Люкі! Вони потрібні Сарі до шостої! Вона приїде спеціально по них!