Стівен Кінг - Чотири після півночі

Я не можу жити без книжок

викликало почуття насолоди й сподівання, яке відчувають голодні чоловіки чи жінки, коли, нарешті, подають страви.

Роздумуючи над тим, як багато змінюється через такі дрібнички, Сем увійшов до бібліотеки… й закляк на місці.

У головній залі стало набагато світліше, ніж було під час його перших відвідин, але це була лише одна з перемін. Драбини, що тягнулися вгору до верхніх полиць, котрі губилися в напівтемряві, тепер зникли. У них не було потреби, бо стеля тепер стала лише вісім чи дев’ять футів заввишки, а не тридцять чи сорок. Щоб дістати книжку з верхньої полиці, досить було взяти один зі стільців, що стояли тут усюди. Журнали, розкладені привабливим півколом, лежали на широкому столі біля столу видачі. Дубовий вішак, з якого вони звисали, наче шкури забитих тварин, тепер зник. Як і напис

ПОВЕРТАЙТЕ ЖУРНАЛИ НА МІСЦЕ!

Полиця з новинками залишилася на місці, але напис «ВИДАЮТЬСЯ НА 7 ДНІВ» змінився іншим — «ПРОЧИТАЙ БЕСТСЕЛЕР — ЦЕ ВЕСЕЛО!»

Люди — здебільшого молодь — ходили туди й сюди, тихенько балакаючи. Хтось хихотнув, легенько й не соромлячись.

Сем глянув на стелю, відчайдушно намагаючись зрозуміти, що тут, у біса, трапилося. Нахилені вікна в даху зникли. Верхня частина зали сховалася за сучасною підвісною стелею. Навислі над головою старомодні плафони поступилися місцем флуоресцентним панелям, вмонтованим у нову стелю.

Жінка, що йшла до столу видачі з оберемком детективів, простежила погляд Сема до стелі, не побачила там нічого незвичного, а тоді з цікавістю глянула на самого Сема. Один із хлопців, що сиділи за довгим столом справа від столика із журналами, штурхнув товариша ліктем і показав на Сема пальцем. Ще один постукав пальцем по скроні, і вони загиготіли.

Сем не помічав ані поглядів, ані насмішок. Він не усвідомлював, що просто стоїть на вході до головної зали й глипає на стелю з роззявленим ротом. Він не міг осягнути всі ці разючі зміни.

Ну гаразд, з минулого разу тут з’явилася підвісна стеля. То й що? Це ж, певно, економить тепло.

Так, але та Лорц нічого не казала про жодні зміни.

Ні, але чому вона мала щось йому розповідати? Сем же не був постійним відвідувачем, чи не так?

Але ж це мусило б її засмутити. Вона здалася мені твердолобою консерваторкою. Їй би це не сподобалося. Анітрохи.

Він мав рацію, але тут було щось інше, набагато бентежніше. Монтаж підвісної стелі — це масштабний проект. Сем не розумів, як можна було впоратися за якийсь тиждень. І як щодо тих високих полиць і книжок, що на них стояли? Куди поділися полиці? Куди зникли книжки?

На Сема вже дивилися й інші читачі; навіть помічники бібліотекаря зиркали на нього з іншого боку столу видачі. Приглушена жвава балаканина, що наповнювала простору залу, тепер майже вщухла.

Сем потер очі — справді потер очі — і знову глянув угору на підвісну стелю з вбудованими флуоресцентними квадратами. Вони нікуди не зникли.

«Я прийшов до іншої бібліотеки! — проскочив у нього дикий здогад. — От у чому річ!»

Його спантеличена свідомість спочатку вхопилася за цю думку, а тоді відскочила від неї, мов кошеня, яке обманом змусили кинутися на тінь. Джанкшн-Сіті — доволі велике, за мірками Айови, місто, з населенням близько тридцяти п’яти тисяч душ, але було б смішно вважати, що воно могло утримувати дві бібліотеки. Крім того, розташування будівлі й приміщень було правильним… неправильним було все інше.

Сем на мить задумався, чи не збожеволів бува, але відігнав цю думку. Він озирнувся і вперше побачив, що роблять люди навколо. Вони всі дивилися на нього. Йому нестямно захотілося сказати: «Стежте краще за собою — я просто помітив, що бібліотека за тиждень геть змінилася». Натомість він неквапом підійшов до столика із журналами й узяв номер «Ю-Ес Ньюз енд Ворлд Репорт». Сем почав гортати його з показною цікавістю і краєм ока стежив, як люди в залі почали повертатися до того, що робили.

Відчувши, що може рухатися, не привертаючи непотрібної уваги, Сем поклав журнал на стіл і повільно пішов у бік дитячої зали. Він почувався шпигуном на ворожій території. Табличка на дверях була та сама, золоті літери на темно-коричневих дубових дверях, але плакат був інший. Червону Шапочку в мить її жахливого прозріння змінили племінники Дональда Дака — Г’юї, Дьюї та Луї. Вони в купальних штанцях стрибали до басейну, наповненого книжками. Під малюнком було приписано:

ГАЙДА З НАМИ! КНИЖКИ — ТЕ, ЩО ТРЕБА!