Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Атож, пройшли, — погодилася Наомі, але все одно мала схвильований вигляд і перевірила, чи не перегороджений шлях до дверей, на випадок, якщо треба буде відступати.

— Ти розумієш, що я продав два будинки й виписав страхових полісів майже на двісті тисяч доларів із того дня, як виступив із тією клятою промовою? Звісно, більшість полісів були груповими, з високими виплатами й невеликим відсотком комісійних, але все одно їх вистачить на нову машину. Якщо ти не візьмеш цю двадцятку, я почуватимуся лайном.

— Семе, будь ласка! — мовила вона шоковано. Наомі була вірною баптисткою. Вони з матір’ю ходили до маленької церкви в Провербії, що була майже така ж хирява, як і будинок, у якому вони жили. Він знав це, бо одного разу там побував. Але Семові було приємно бачити, що вона виглядає втішеною… і трохи більш розслабленою.

Улітку 1988 року Сем двічі ходив з Наомі на побачення. На другому побаченні він підсипався до неї. Зробив це настільки обережно, наскільки можна було, щоб Наомі зрозуміла, що він пропонував, але… Одначе хай там як обережно Сем підсипався, зиску з того він не отримав; виявилося, що в Наомі такий міцний шлагбаум, що їй можна було з ним служити в прикордонниках. Вона пояснила, причина не в тому, що він їй не подобається; просто вона вирішила, що вони ніколи не зможуть бути вдвох «у цьому сенсі». Спантеличений Сем спитав, чому ні. Наомі лише похитала головою. «Деякі речі важко пояснити, Семе, але від цього вони не стають менш вагомими. У нас ніколи не вийшло б. Повір мені, просто не вийшло б». І то було все, чого він зміг від неї добитися.

— Вибач за слово на «л», Наомі, — виправився Сем. Він говорив покірливо, хоч і трохи сумнівався, що Наомі бодай наполовину така пуританка, якою хоче здаватися. — Я хотів сказати, що, коли ти не візьмеш цю двадцятку, я почуватимуся какою.

Вона поклала банкноту до сумочки, а тоді спробувала глянути на нього поважно і суворо. Їй це майже вдалося… але кутики її губ легенько сіпнулися.

— Отак. Задоволений?

— Усім, крім того, що не поклав п’ятдесят, — мовив він. — Ти б узяла п’ятдесят, Омс?

— Ні, — відказала вона. — І не клич мене «Омс». Ти знаєш, що я цього не люблю.

— Вибач.

— Вибачення прийнято. Змінімо тему.

— Гаразд, — погодився Сем.

— Я чула, як кілька людей хвалили твою промову. Крейґ Джонс як почав про неї розводитися, так і досі не може спинитися. Ти справді думаєш, що твої справи пожвавилися саме через неї?

— Та це ясно, як холе… — почав Сем, але вчасно схаменувся. — Так. Думаю. Іноді таке буває. Це смішно, але так і є. Графік продажів на цьому тижні рвонув угору. Звісно, він скоро впаде, але, можливо, не до початкового рівня. Якщо новим клієнтам сподобається, як я веду справи — а мені хочеться думати, що сподобається, — то я все одно матиму приріст.

Сем відкинувся назад на стільці, заклав руки за потилицю і замислено подивився на стелю.

— Коли Крейґ Джонс подзвонив мені й примусив погодитися на виступ, я був готовий застрелити його. Я не жартую, Наомі.

— Так, — сказала вона. — Ти був схожий на людину, що викачалася в отруйному плющі.

— Справді? — Він засміявся. — Ну, гадаю, що так. Аж сміх розбирає, коли думаєш, чого тільки не трапляється завдяки сліпому щастю. Іноді аж замислюєшся: якщо Бог існує, то чи міцно Він затягнув усі гвинти в механізмі, перш ніж його запустити?

Сем гадав, що Наомі висварить його за нешанобливість (і це було б не вперше), але того дня вона не сприйняла його гри. Натомість Наомі сказала:

— Якщо книжки з бібліотеки справді тебе виручили, тобі пощастило більше, ніж ти думаєш. Зазвичай у п’ятницю вона зачинена аж до п’ятої. Я хотіла сказати тобі про це, але забула.

— Он як?

— Ти, певно, застав містера Прайса, коли він надолужував якусь паперову роботу чи щось таке.

— Прайса? — спитав Сем. — Ти хотіла сказати: містера Пекгема? Прибиральника, що читає газети?

Наомі похитала головою.

— Єдиний Пекгем, про якого я чула, був старий Едді Пекгем, а він помер багато років тому. Я говорю про містера Прайса. Бібліотекаря. — Вона дивилася на Сема так, наче він був найтупішою людиною на світі… або принаймні в Джанкшн-Сіті, штат Айова. — Такий високий? Худий? Десь під п’ятдесят?

— Ні, — сказав Сем. — Я зустрів пані на прізвище Лорц. Низенька, пухкенька, десь такого віку, коли в жінок починає формуватися прихильність до яскраво-зеленого одягу з поліестеру.

На обличчі Наомі відбилася дивна суміш виразів — за несподіванкою промайнула підозра; за підозрою з’явився один із різновидів трохи обуреного подиву. Така послідовність виразів майже завжди вказує на те саме: хтось відчуває, як його нахабно і рвучко піднімають на глум. За звичайних обставин Сем міг би зацікавитися цим, але він увесь тиждень працював на виїзді, тому в нього самого накопичилася купа папірців, що вимагали уваги. Подумки він уже зважував, за які з них краще взятися насамперед.