Стівен Кінг - Чотири після півночі

Вона торкнулася його руки. Короткий, символічний жест. Прохолодна, гладка шкіра. Якась неприємна. Наче він потиснув підставку для парасольок.

— Анітрохи, — сказала вона, але її очі й далі співали геть іншої.

— Тоді… я, певно, піду.

— Так. Пам’ятай — один тиждень, Семе. — Вона підняла пальця. Вказала добре доглянутим нігтем на книжки в його руках. І всміхнулася. Сем побачив у цій усмішці щось неймовірно бентежне, але хоч убий не міг сказати, що саме. — Мені не хотілося б спускати на тебе бібліотечного полісмена.

— Ні, — погодився Сем. — Мені теж би цього не хотілося.

— Звісно, — сказала Арделія Лорц, і досі всміхаючись. — Навряд чи тобі хотілося б.

Коли він пройшов половину стежки, обличчя малого, що верещав

(Простак Саймон, діти називають його Простаком Саймоном, мені здається, це дуже природна реакція, чи не так),

знову постало перед його очима, а з ним з’явилася й думка — така проста і розважлива, що він зупинився на місці. Думка була така: якби діти мали змогу вибрати такий плакат, вони, мабуть, так і вчинили б… але як могло статися, щоб Асоціація бібліотек Айови, Середнього Заходу чи всієї країни взагалі запропонувала їх дітям на вибір?

Сем Піблз подумав про долоні, що благально притислися до холодного, непроникного скла, подумав про викривлений від вереску й розпачу рот, і зненацька йому стало дуже важко в це повірити. Повірити в це було неможливо.

І «Пейтон-Плейс». Як щодо цього? Як він здогадувався, більшість дорослих, що відвідували бібліотеку, вже забули про цю книжку. Невже він справді повірив, що хтось із їхніх дітей — тих, котрі ще мали ходити до дитячої зали — справді викопав цю старовину?

У це я теж не вірю.

У нього не було жодного бажання отримати другу порцію гніву Арделії Лорц — йому вистачило й першої, і він підозрював, що її регулятор гучності ще й близько не був накручений на повну потужність, — але ці думки мали досить ваги, щоб змусити його обернувся.

Вона зникла.

Двері бібліотеки — вертикальний ротовий отвір насупленого гранітного обличчя — стояли зачинені.

Сем постояв на сходах ще хвильку, а тоді поспішив до місця, де припаркував машину.

Промова мала приголомшливий успіх.

Сем почав із власної редакції двох жартів із розділу «Ламаємо кригу» з «Порадника промовця» — один був про фермера, що виграв у лотерею, але мав намір і далі опікуватися господарством, поки воно не зжере увесь виграш, а другий — про продаж заморожених обідів ескімосам. Він вставив ще й третій (насправді доволі примітивний) у середину промови. Крім того, Сем знайшов іще один доволі непоганий анекдот у розділі «Підсікаємо» і почав уже вписувати його олівцем до промови, коли згадав Арделію Лорц і «Улюблені вірші американців». «Можна очікувати, що твої слухачі запам’ятають добре дібраного вірша, навіть якщо й забудуть усе інше», — сказала тоді вона, і Сем знайшов хорошого короткого вірша в розділі «Натхнення», як вона й казала.

Він подивився на звернуті до трибуни обличчя товаришів-ротаріанців і сказав:

— Я намагався розповісти вам про кілька причин, чому я живу й працюю в такому невеликому місті, як Джанкшн-Сіті, і сподіваюся, що в них є якийсь здоровий глузд. Бо коли ні, то я в чималій халепі.

Публіка сприйняла ці слова доброзичливим сміхом (а ще слабким мішаним духом скотчу й бурбону).

Сем рясно пітнів, але почувався доволі непогано. Це дало йому підстави повірити, що у цій справі в нього все вийде на добре. Мікрофон вискнув лише раз, ніхто не вийшов із зали, ніхто не кидався їжею, і лише кілька разів хтось легенько свиснув — і то доволі доброзичливо.

— Гадаю, поет на ім’я Спенсер Майкл Фрі підсумував те, що я намагався сказати, набагато краще, ніж я коли-небудь зміг би зробити сам. Розумієте, майже все, що ми з вами продаємо в маленькому місті, можна купити дешевше в торгових центрах і супермаркетах у великих містах. Такі місця хизуються тим, що в них можна придбати всі товари й послуги, що вам будь-коли знадобляться, а на додачу там іще й паркування безкоштовне. І я думаю, що все це майже правда. Але заклади в маленьких містах усе одно мають дещо таке, чого в супермаркетах і торгових центрах не знайдеш, і саме про це говорить містер Фрі у своєму вірші. Вірш цей не дуже великий, але говорить він чимало. Ось він.

Нічого на світі нема важливіш

За дружній дотик руки.

Він душу людську зігріє певніш,