Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Асоціація бібліотек Айови щомісяця надсилає каталог із репродукціями сорока чи навіть більше плакатів, — безжалісно провадила далі міс Лорц. — Ми можемо безкоштовно обрати п’ять із них; додаткові коштують по три долари кожен. Бачу, Семе, що тобі вже набридло, але ти заслуговуєш на пояснення, і ми вже нарешті дісталися до самої суті.

— Мені? Мені не набридло, — нетерпляче сказав Сем.

Вона усміхнулася, показавши такі рівні зуби, які просто не могли не бути вставними.

— У нас є Комітет дитячої зали, — продовжила вона. — Хто до нього входить? Діти, хто ж іще! Дев’ятеро. Четверо з них навчаються в старших класах, троє — в середніх і двоє — у початкових. Щоб потрапити до Комітету, треба мати в школі середню оцінку, не нижчу за «добре». Вони вибирають частину книжок, які ми замовляємо, вони вибирали столи й шпалери, коли минулої осені в нас був ремонт… і, звичайно ж, вони вибирають плакати. Це, як сказав один із молодших членів Комітету, — «найвесельша частина». Тепер ти розумієш?

— Так, — сказав Сем. — Це діти вибрали Червону Шапочку, Простака Саймона і бібліотечного полісмена. Вони їм подобаються, бо вони страшні.

— Правильно! — Її усмішка засяяла знову.

Раптом він відчув, що йому вже задосить. Щось не так було з бібліотекою. Не з плакатами, не з бібліотекаркою, а із самою бібліотекою. Раптом ця бібліотека стала схожою на дратівливу, до нестями дошкульну скалку, що засіла глибоко в сідниці й доводить до нестями. У чому б не була річ… йому вже досить.

— Міс Лорц, у вас у дитячій залі є касета з «Кошмаром на вулиці В’язів 5»? Чи вибрані альбоми «Ґанз-н-роузес» і Оззі Озборна?

— Семе, йдеться ж не про те, — терпляче почала вона.

— Як щодо «Пейтон-Плейс»? Ви тримаєте примірник у дитячій залі тільки тому, що хтось із дітей її читав?

Він говорив це і думав: «Невже БОДАЙ ХТОСЬ іще й досі читає ту старовину?»

— Ні, — сказала вона, і Сем побачив, як на її щоках з’являється гнівний рум’янець. Ця жінка не звикла, щоб її погляди піддавали сумніву. — Але в нас є книжки про незаконне проникнення до будинку, жорстокість батьків і пограбування. Я, звісно, маю на увазі «Золотоволоску і трьох ведмедів», «Гензеля і Ґретель» і «Джека й бобове стебло». Мені здавалося, що така людина, як ти, Семе, виявить більше розуміння.

«Людина, якій ти допомогла, коли їй припекло, хотіла сказати ти, — подумав Сем, — але якого дідька, пані, — хіба вам не за це платять?»

Тоді він опанував себе. Він не знав точно, що вона мала на увазі під «такою людиною, як він», і не був певен, що хотів дізнатися, але розумів, що ця розмова ще трохи й зійде з пристойних рейок — і стане сваркою. Він прийшов сюди, щоб знайти засіб для зволоження своєї сухої промови, а не для того, щоб гризтися з головною бібліотекаркою через дитячу залу.

— Перепрошую, якщо чимось образив вас, — вибачився Сем. — Мені насправді час іти.

— Так, — сказала вона. — Здається, що час. — «Вибачення не прийняті, — передали її очі. — Жодною мірою не прийняті».

— Гадаю, — мовив він, — що я трохи знервований через свій ораторський дебют. І не спав до пізньої ночі, бо працював над ним. — Він усміхнувся доброзичливою усмішкою Сема Піблза і підхопив дипломата.

Вона відтанула — трішки, — але її очі й досі наче гарчали на Сема.

— Це зрозуміло. Ми тут для того, щоб допомагати людям, і, звичайно, ми завжди раді вислухати конструктивну критику від платників податків. — Вона легесенько виділила слово «конструктивну», щоб, як він подумав, дати йому зрозуміти, що його зауваження могли бути якими завгодно, але не конструктивними.

Тепер, коли Сем усе вирішив, він відчув потяг — майже потребу — залагодити й решту проблем, розрівняти все, як покривало на добре застеленому ліжку. Це теж було частиною його ділових звичок, як він гадав… або частиною ділового захисного забарвлення. Семові спало на думку, досить-таки дивну, що йому слід сьогодні ввечері конче розповісти про зустріч із Арделією Лорц. Ця зустріч краще описувала дух і засади того, як провадяться справи в маленькому містечку, аніж уся його наготована промова. Не все в цій історії звучатиме приємно, але сухо точно не буде. І в ній лунатиме те, що так рідко чутно в Ротаріанському клубі щоп’ятниці під час промови — непомильний дзвін правди.

— Що ж, ми трохи погризлися якусь хвилинку, — почув він свої слова, а тоді побачив свою простягнуту вперед руку. — Здається, я зайшов далі, ніж мені слід було. Сподіваюся, що не завдав образи.