Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Іншими словами, аматорів, — сказав Сем, усміхнувшись.

— Ну, так. Візьмімо, наприклад, «Улюблені вірші». Другий розділ книжки — якщо пам’ять мене не зраджує, починається на шістдесят п’ятій сторінці — називається «Натхнення». У ньому майже напевне знайдеться щось для ефектної кульмінації твого невеличкого виступу, Семе. І можна очікувати, що твої слухачі запам’ятають добре дібраного вірша, навіть якщо й забудуть усе інше. Особливо, якщо вони трішки…

— Налигані, — підказав він.

— Я б радше сказала захмелені, — мовила вона з м’яким докором, — хоча, ймовірно, ти знаєш їх краще за мене. — Але погляд, що міс Лорц кинула на нього, промовляв, що вона сказала це просто з увічливості.

Тоді вона підняла «Порадник промовця». На обкладинці карикатурист намалював завішану прапорами залу. Невеликі компанії людей у старомодному вечірньому вбранні сиділи за столиками з напоями. Усі вони не могли стримати захвату. Чоловік на трибуні — також у вечірньому костюмі — безперечно, щойно виголосив післявечірню промову і тепер тріумфально усміхався слухачам. Було ясно, що виступив він із приголомшливим успіхом.

— Тут на початку є розділ про теорію післявечірніх виступів, — сказала міс Лорц, але оскільки ти не здаєшся мені людиною, що бажає зробити з цього кар’єру…

— Ви правильно зрозуміли, — гаряче погодився Сем.

— …то я б запропонувала почати з розділу всередині, що зветься «Жива мова». Тут можна знайти жарти й історії, розділені на три категорії: «Ламаємо кригу», «Підманюємо» і «Підсікаємо».

«Схоже на порадник для альфонсів», — подумав, але не сказав уголос Сем.

Вона знову вгадала його думки.

— Так, звучить трохи двозначно — але ці книжки видали в простішу пору. У кінці тридцятих, якщо бути точним.

«Набагато простішу, це точно», — подумав Сем, згадавши про засипані пилюкою покинуті ферми, маленьких дівчаток у сукнях, пошитих із лантухів, а ще іржаві, так-сяк зібрані Гувервілі, оточені поліцією з кийками напоготові [221] Згадані картини описують розпал Великої депресії в економіці США, коли на значній території країни сільськогосподарські землі потерпали від пилових буревіїв, а бідні й безробітні будували собі табори й хисткі курені у великих містах. Такі табори отримали назву Гувервілів, за іменем Герберта Гувера — президента США, за якого почалася Депресія. .

— Але обидві книжки й досі роблять своє, — продовжила вона, поплескавши по них задля виразності, — і це головне в такій справі, як твоя, чи не так, Семе? Результат?

— Так… Гадаю, що так.

Він уважно на неї подивився, і міс Лорц звела брови — неначе обороняючись.

— Цікаво, про що ти зараз думаєш, — спитала вона.

— Я подумав, що це доволі рідкісний випадок у моєму дорослому житті, — сказав він. — Звісно, не геть нечуваний, нічого такого, але рідкісний. Я прийшов сюди по кілька книжок, що оживили б мою промову, і ви дали мені саме те, що треба. Хіба таке часто трапляється в нашому житті, де постійно не можна знайти навіть хороших баранячих реберець, хоч усі крамниці оббігай?

Вона усміхнулася. Здавалося, що це усмішка щирої втіхи… от тільки Сем знову помітив, що очі в неї не сміються. Він не помітив, щоб вони змінювали вираз із тієї миті, як він її зустрів — чи вона зустріла його — у дитячій залі. Ці очі просто стежили.

— Здається, мені щойно зробили комплімент!

— Саме так, мем.

— Дякую тобі, Семе. Щиро дякую. Кажуть, що лестощі проб’ють дорогу куди завгодно, але боюся, що все одно повинна попросити в тебе два долари.

— Справді?

— Це вартість оформлення читацького квитка для дорослих, — сказала вона. — Але квиток видають на три роки, а продовження його дії коштує лише п’ятдесят центів. То як, ти згоден?

— Звучить непогано.

— Тоді прошу сюди, — мовила міс Лорц, і Сем пішов за нею до столу видачі.

Вона дала йому заповнити картку — і він написав своє ім’я, адресу, номери телефонів і місце роботи.

— Бачу, ти живеш на Келтон-авеню. Чудово!

— Так, мені подобається.

— Будинки там дуже гарні й великі — тобі слід одружитися.

Його це трохи здивувало.

— Як ви дізналися, що я неодружений?

— Так само, як і ти дізнався, що я незаміжня, — сказала вона. — Її усмішка стала трохи лукавою, трохи котячою. — На підмізинному пальці порожньо.

— О, — незграбно мовив він і усміхнувся. Він подумав, що навряд чи це була його блискуча усмішка, і відчув, як теплішають щоки.

— Два долари, будь ласка.