2
Перш ніж Сем зміг утекти, він вихилив загалом шість склянок, усі безкоштовно, і завершив тріумфальний вечір тим, що його вивернуло на власний килимок під дверима невдовзі після того, як Крейґ Джонс висадив його перед будинком на Келтон-авеню. Коли його шлунок зафонтанував, Сем саме намагався встромити ключ у замок — це було нелегко, бо здавалося, що замків три, а ключів чотири, — тож часу на те, щоб донести все хоча б до кущів збоку від ґанку, не було. Тому коли йому нарешті вдалося відчинити двері, він просто взяв килимок (обережно тримаючи за краї, щоб рідина трималася посередині) і викинув його під кущі.
Сем заварив кави, щоб заспокоїти шлунок, але, поки пив її, його двічі переривав телефон. Знову вітання. Другий дзвінок був від Елмера Бескіна, якого навіть не було на зустрічі. Сем почувався, ніби Джуді Ґарленд у фільмі «Зірка народилася», але тішитися цим відчуттям було важко, бо шлунок і досі ніяк не міг вийти на тверду землю, а голова почала мститися за зловживання.
Сем увімкнув автовідповідач у вітальні, щоб відмежуватися від подальших дзвінків, тоді пішов нагору до спальні, вимкнув телефон біля ліжка, випив дві таблетки аспірину, роздягнувся і ліг.
Свідомість швидко почала блякнути — він утомився й налигався, — але, перш ніж сон його зморив, Сем устиг подумати: «Я завдячую більшою частиною успіху Наомі… і тій неприємній жінці з бібліотеки. Хорст. Борщ. Чи як її звуть. Можливо, я винен премію і їй».
Він чув, як телефон унизу задзеленчав, а тоді до роботи взявся автовідповідач.
«Молодець, — сонно подумав Сем. — Роби свою справу — врешті-решт, чи не за це я тобі плачу?»
Тоді він пірнув у пітьму і не бачив нічого, крім неї, аж до десятої ранку суботи.
3
Сем повернувся у світ живих із млістю в шлунку й легким болем у голові, але могло бути й гірше. Йому було шкода килимка, проте він був радий, що позбувся частини пійла до того, як воно встигло роздути його голову ще більше. Він десять хвилин стояв у душі, лише символічно виконуючи необхідні процедури, а тоді обтерся і пішов униз із рушником на голові. На автовідповідачеві блимав червоний вогник. Коли Сем натиснув кнопку «ПРОСЛУХАТИ ПОВІДОМЛЕННЯ», плівка перемоталася назад лише трохи; вочевидь, дзвінок, що він його чув перед сном, був останнім.
Бі-і-іп!
— Привіт, Семе. — Сем саме знімав рушника, але застиг і насупився. Голос був жіночий, і він його знав. Чий він? — Я чула, що твоя промова мала неабиякий успіх. Я так рада за тебе.
То була Лорц, жінка з бібліотеки.
«Звідки в неї мій номер?» Але, звісно, на те й телефонна книга… а ще він сам написав його на бібліотечній картці, було таке? Було. Без жодної причини, яку він міг би назвати, його спиною пробіг угору короткий дрож.
— Не забудь повернути книжки до шостого квітня, — продовжувала вона, а тоді додала пустотливо: — Пам’ятай про бібліотечного полісмена.
Слухавка клацнула, і зв’язок урвався. На автовідповідачеві Сема загорівся вогник «УСІ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРОСЛУХАНІ».
— Ох і паскудної ж ви вдачі, стерво, чи не так, пані? — сказав Сем порожньому будинку, а тоді подався на кухню підсмажити собі тостів.
4
Коли Наомі прийшла до нього в п’ятницю о десятій, через тиждень після тріумфального ораторського дебюту, Сем простягнув їй вузького білого конверта, на якому написав її ім’я.
— Що це? — підозріливо спитала Наомі, знімаючи накидку. Надворі лив понурий ранньовесняний дощ.
— Розкрий і побачиш.
Вона так і зробила. Там була вітальна картка з подякою. Посередині картки розмістився портрет Ендрю Джексона.
— Двадцять доларів! — Вона подивилася на нього як ніколи недовірливо. — За що це?
— За те, що врятувала мою шкуру, коли послала до бібліотеки, — сказав Сем. — Промова вийшла дуже хорошою. Гадаю, що не збрешу, коли скажу, що я виступив, як справжня зірка. Я б поклав до конверта п’ятдесят, якби не думав, що ти їх можеш не взяти.
Тепер вона зрозуміла. Було видно, що їй приємно, але вона все одно спробувала повернути гроші.
— Я рада, що тобі вдалося, Семе, але я не можу…
— Можеш-можеш, — сказав він, — і не тільки можеш, але й візьмеш. Ти ж прийняла б від мене свій відсоток, якби працювала моїм агентом, чи не так?
— Але ж я не працюю. Я ніколи не вміла нічого продавати. Навіть коли я була в скаутах, мама була єдиною, хто купував у мене печиво.
— Наомі. Мила моя дівчино. Ні, не треба нервувати й шукати очима двері. Я не маю наміру підбивати до тебе клинці. Ми пройшли все це ще два роки тому.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу