Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Мене дивує, що ніхто раніше не вивів вас на чисту воду з тою оповідкою. Вона нітрохи не подібна до інших, зовсім, — Шутерів голос досі звучав рівно, але Морт розпізнав у ньому нотки людини, що з усіх сил бореться із собою, аби не накинутися на нього з кулаками, а може, навіть ухопити за горло й душити, душити; нотки людини, яка розуміє, що єдиний стимул, потрібний їй, щоб перетнути межу між говорінням і вбиванням, — чути, як її власний голос підіймається по спіралі до регістрів прихованого гніву; голос людини, що знає, як це фатально легко — перетворитися на юрбу лінчувальників.

Зненацька Мортові здалося, що він опинився в темній кімнаті, де кругом розтяжки, тонкі, завтовшки з волосину, не більше, і всі вони ведуть до вибухівки, що має велику руйнівну силу. Важко було повірити, що лише кілька хвилин тому він відчував, ніби повністю володіє ситуацією. Усі проблеми — Емі, неспроможність писати — тепер видавалися дрібними фігурками на тлі неважливого ландшафту. У певному розумінні вони взагалі перестали бути проблемами. Тепер у нього був лише один клопіт — зостатися живим, рівно настільки, щоб встигнути потрапити додому, не кажучи вже про те, щоб дожити до заходу сонця.

Морт розтулив рота. Але одразу ж і закрив. Тієї миті він не наважувався сказати нічого. У кімнаті було повно розтяжок.

— Мене це дуже дивує, — повторив Шутер тим важким рівним тоном, що тепер за звучанням нагадував відразливу пародію на спокій.

І Морт мимоволі відповів.

— Моя дружина. Їй воно не сподобалось. Вона сказала, що воно не схоже на все, що я писав до того.

— Як ви його роздобули? — розтягуючи слова, спитав Шутер. Його очі осатаніло спалахнули. — От що мене насправді цікавить. Як, у біса, такий грошовитий писака, як ви, потрапив у мою маленьку сраку світу в штаті Міссісіпі й украв мою писанину? Ще я хотів би знати, навіщо, хоча, може, ви й решту теж поцупили. Та наразі мене задовольнить і «як».

Від усієї потворної несправедливості такої думки до Морта із силою невтамованої спраги повернувся весь його гнів. І на мить він геть забув, що на Лейк-драйв, крім нього й цього пришелепи з Міссісіпі, нема ні душі.

— Облиште, — відрізав він.

— Облишити? — Шутер подивився на Морта з якимось незграбним зачудуванням. — Облишити? Що ви, в біса, маєте на увазі? Як це — облишити?

— Ви сказали, що написали своє оповідання у вісімдесят другому, — нагадав Морт. — А я своє написав наприкінці сімдесят дев’ятого. Точної дати не пам’ятаю, але знаю, що вперше його надрукували в червні вісімдесятого. У журналі. Я випередив вас на два роки, пане Шутер чи як там вас насправді. Якщо хтось тут і має право скавчати про плагіат, то це я.

Як так сталося, що чоловік зрушив з місця, Морт не помітив. Щойно вони стояли біля Шутерової машини й дивилися один на одного, і от руки Шутера вже вдавлюють його передпліччя у дверцята водія, а обличчя Шутера притискається лобом до його лоба. Між цією раптовою зміною положень Морт відчув лише неясні поштовхи — його спершу схопили, а потім вихором пронесли до дверцят.

— Брешеш, — просичав Шутер. Його віддих війнув корицею.

— Чорта лисого! — гаркнув Морт і рвонувся вперед, щоб визволитися з-під натиску ваги тіла Шутера.

Той був сильний, майже напевно сильніший од Морта Рейні, але Морт був молодший, важчий і мав змогу відштовхнутися від старого універсала. Йому вдалося розірвати хватку Шутера і відіпхнути його на два-три кроки назад.

«Зараз він на мене накинеться, — подумав Морт. Не бився він ні з ким ще з часів шкільного подвір’я й тамтешньої штурханини з обміном стусанами. Але, на власний превеликий подив, зрозумів, що його розум ясний і спокійний. — Ми влаштуємо кулачну розправу через тупе сране оповідання. Ну гаразд. Усе одно в мене на сьогодні інших планів не було».

Але не склалося. Шутер підняв руки, подивився на них, побачив, що вони стислися в кулаки… і примусив себе їх розтиснути.

Морт бачив, яких зусиль цьому чоловікові коштувало знову вбратися в мантію самовладання, і відчув щось подібне до благоговійного страху. Відкритою долонею Шутер витер собі губи, дуже неспішно й дуже ретельно.

— Доведи, — сказав він.

— Гаразд. Ходімо до мене додому. Я покажу, що написано на звороті титулки тієї книжки.

— Ні, — мовив Шутер. — Начхати мені на ту книжку, з високої гори начхати. Покажи оповідання. Покажи той журнал, у якому воно є, щоб я сам міг прочитати.

— Того журналу в мене тут немає.

Він збирався ще щось сказати, але Шутер підняв обличчя до неба й коротко реготнув.