Стівен Кінг - Чотири після півночі

Він замовк, і якусь мить вони обидва чули, як шурхотить сухе листя, бо здійнявся легкий вечірній вітерець.

— Але про те, що ваше оповідання таке саме, як моє, я сам довідався. Бачте, я вже давненько подумував над тим, чи не продати ферму. Думалося, що, коли в мене буде трохи грошенят, я зможу писати вдень, коли голова ясна, бо зараз час є тільки тоді, як посутеніє. Один агент із нерухомості в Перкінсбурзі хотів, щоб я познайомився з чоловіком у Джексоні, у якого багато молочних ферм у Міссісіпі. Я не люблю проїжджати за кермом машини більш ніж десять-п’ятнадцять миль за один раз — голова починає боліти, надто коли трохи треба поїздити містом, бо там на дорогах самі дурні. Тому я сів у автобус. Наготувався вже їхати, та раптом спохопився, що нічого із собою не взяв почитати. Ненавиджу довгі поїздки автобусом, коли нема чого почитати.

Морт зловив себе на тому, що мимоволі киває. Він також терпіти не міг поїздки (автобусом, поїздом, машиною) і перельоти літаком без якогось читва під рукою, чогось трохи поживнішого за щоденний випуск газети.

— У Перкінсбурзі немає автовокзалу — «Ґрейгаунд» зупиняється тільки в Рексолі, та й то хвилин на п’ять, не більше, а тоді їде далі. Я вже зайшов був у двері того «Гаунда» і піднімався східцями, та раптом зрозумів, що сідаю з порожніми руками. Я спитав у водія, чи не зачекає він мене, а він сказав, що чорта з два, він уже й так запізнюється і рушатиме через три хвилини за його кишеньковим годинником. Їду з ним — моє діло, не їду з ним — то можу поцілувати його в задницю, коли знову стрінемося.

«Він ГОВОРИТЬ як оповідач, — подумав Морт. — Хай мені чорт, якщо це не так». Йому хотілося відкараскатися від цієї думки (то був не надто вдалий спосіб мислення), але зробити це ніяк не вдавалося.

— Словом, я забіг у той аптечний магазин. Там у «Перкінсбург-Рексол» є такі дротяні стелажі для книжок у паперових обкладинках, знаєте, ото такі, що обертаються, як у тому придорожньому сільпі недалечко від вас.

— «У Бові»?

Шутер кивнув.

— Точно, так воно зветься. Ну, я вхопив першу книжку, яка попалася під руку. Я на неї не сильно дивився, то могла бути й Біблія в м’якій обкладинці. Але то була не Біблія. То була ваша збірка оповідань. «Монету вкидає кожний». І, наскільки я можу судити, то справді були ваші оповідання. Усі, крім одного.

Поклади цьому край зараз же. Він нарощує тиск пари, тому просто зараз візьми й пробий його бойлер.

Однак із подивом для себе Морт зрозумів, що не хоче цього робити. Можливо, Шутер справді був письменником. Принаймні обом основним вимогам він відповідав: розповідав історію, яку тобі хочеться слухати до самого кінця, навіть якщо ти вже здогадуєшся, яким той кінець буде, і так сильно нагадував шкіряну торбу, повну гівняних побрехеньок, що аж порипував.

Тож замість сказати те, що повинен був (навіть якщо розповідь Шутера якимось дивом багатющої уяви була правдою, він, Морт, випередив його з тим нещасним оповіданням на два роки), він промовив:

— Отже, ви прочитали «Сезон сівби» у «Ґрейгаунді» минулого червня, поки їхали в Джексон продавати свою молочну ферму.

— Ні. Так сталося, що прочитав я його вертаючи назад. Я продав ферму й вертався «Ґрейгаундом» із чеком на шістдесят тисяч доларів у кишені. Перші півдюжини оповідок прочитав дорогою туди. Особливого враження вони на мене не справили, але допомогли згаяти час.

— Дякую.

Шутер уважно позирнув на нього.

— Я не збирався вдаватися до компліментів.

— Та чи ж я не знаю?

На мить задумавшись про це, Шутер знизав потім плечима.

— Ну нехай. Вертаючись назад, значить, я прочитав ще два… а потім оте. Моє оповідання.

Він перевів погляд на хмару, що повітряно-пухкою масою переливалася золотом на небі, а потім знову глянув на Морта. Його обличчя, як завше, нічого не виражало, але Морт раптово зрозумів, що дуже помилився, коли вирішив, буцімто цей чоловік має в собі бодай маленьку крихту спокою чи безтурботності. Те, що він помилково сприйняв за ці риси, насправді було залізною мантією самоконтролю, яку Шутер на себе накинув, щоб не придушити Мортона Рейні на місці голими руками. Обличчя було незворушним, проте очі сяяли від найглибшої та найнесамовитішої люті, яку Морт будь-коли бачив у житті. І він зрозумів, що вчинив по-дурному, подавшись нагору стежкою від озера, бо цілком могло так статися, що йшов він назустріч смерті від рук цього типа. Перед ним стояла людина, досить божевільна й розлючена, щоб скоїти вбивство.