— Ну, аякже, — недбало вів далі Морт. — Знаєте, я не міг не спитати. Коли виявляється, що двоє людей написали те саме оповідання, це серйозно.
— Серйозно, — глибоко задумливим тоном погодився Шутер.
— І єдиний спосіб усе це владнати, — провадив Морт, — тобто визначити, хто в кого списав, — це з’ясувати, хто першим написав усі ці слова. — Він зустрівся з блідо-блакитними очима Шутера власним холодним і безкомпромісним поглядом. Десь поблизу в кронах дерев бундючно застрекотіла цикада, та й знову змовкла. — Що скажете? Хіба це не буде правильно?
— Скажу, що буде правильно, — погодився Шутер. — Якраз для цього я сюди й приїхав аж із Міссісіпі.
До Мортових вух долинув гуркіт машини, що наближалася в їхній бік. Обидва повернулися на звук, і на гребені найближчого пагорба виник пікап «скаут» Тома Ґрінліфа, здіймаючи позаду себе невеличкий циклон з опалого листя. Том, міцний і здоровий ташморський тубілець сімдесяти з гаком років, був доглядачем усіх тих будинків на цьому боці озера, про які не дбав Ґреґ Карстерз. Проминаючи їх, Том здійняв руку на знак привітання. Морт помахав у відповідь. А Шутер вивільнив руку з-під пахви і виставив уперед палець — і в цьому дружньому жесті відразу невідь-як оприявнилася безліч років, проведених у сільській місцевості, незліченна і непригадувана кількість разів, коли він точнісінько так само невимушено вітався з водіями вантажівок, і тракторів, і сіноворушилок, і прес-підбирачів, що проїжджали повз. А коли Томів «скаут» зник із поля зору, Шутер повернув руку на місце біля грудної клітки, тож його руки знову були схрещені. Листя на дорозі вляглося, і його сповнений терпеливості, незмигний, ледь не вічний погляд знову повернувся до обличчя Морта Рейні й зупинився на ньому.
— То про що ми говорили? — майже лагідно запитав він.
— Ми намагалися встановити походження, — відповів Морт. — Це означає…
— Я знаю, що це означає, — Шутер зміряв Морта поглядом, у якому проглядав одночасно спокій і легке презирство. — Я розумію, що на мені одяг селюка-гнойовика, воджу я гнійну машину і походжу з давнього уславленого роду селюків-гнойовиків, і, може, це означає, що я й сам гнойовик, але ж не обов’язково я гнойовик тупий.
— Так, — висловив свою згоду Морт. — Думаю, не обов’язково. Але те, що ви розумний, також не означає, що ви чесний. Насправді я вважаю, що найчастіше все буває зовсім навпаки.
— Якби я цього не знав, я міг би виснувати це з вашої поведінки, — сухо відрізав Шутер, і Морт відчув, як щоки йому заливає гаряча червона фарба. Він не любив, коли його вичитували, і таке бувало дуже рідко, але Шутер щойно вичитав — і зробив це так легко й невимушено, ніби досвідчений стрілець по тарілочках влучив у глиняного голуба.
Сподівання загнати Шутера в пастку стрімко зменшувалися. Не те щоб вони прямували до нуля, але поменшало їх суттєво. «Розумний» і «проникливий» — не те саме, але тепер він підозрював, що обидві ці риси притаманні Шутерові. Утім зволікати не було сенсу. Морт не хотів перебувати в товаристві цього чоловіка довше, ніж цього вимагали обставини. Дивно, але він навіть чекав цієї конфронтації, щойно до його розуміння дійшло, що її не уникнути, — можливо, лише тому, що це обіцяло просвіт у рутині, яка вже перетворилася на бридку нудоту. І зараз він хотів покласти цьому край. Морт більше не був переконаний у тому, що Джон Шутер божевільний (принаймні не до кінця був цього певен), але вважав, що цей чоловік може бути небезпечним. Через його невблаганність, чорт забирай. Морт вирішив зробити все можливе й покінчити з цим. Годі вже ходити околяса.
— Пане Шутер, то коли ви написали своє оповідання?
— Може, моє прізвище й не Шутер, — трохи розвеселився чоловік. — Може, це лише псевдонім.
— Ясно. А яке ж ваше справжнє прізвище?
— Я не сказав, що це — не справжнє. Я лише сказав «може». Так чи так, нашої справи це не стосується, — він говорив безжурним тоном, так, неначе його більше цікавила хмарина, яка поволі повзла високим блакитним небом у бік сонця, що хилилося до заходу.
— Гаразд, — сказав Морт, — але те, коли ви написали оповідання, стосується.
— Я написав його сім років тому, — промовив той, вивчаючи хмару. Хмара саме торкнулася краю сонця й набула золотистої облямівки. — У тисяча дев’ятсот вісімдесят другому.
«Попався, — подумав Морт. — Старий хитрющий гад таки ступив у пастку. Точно зі збірки оповідання взяв. «Монету вкидає кожний» вийшла друком у 1983-му, тому він подумав, що можна запросто взяти будь-яку дату до того. Треба було, дядьку, сторінку з авторськими правами читнути».
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу