Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Морте, у чому річ?

Отепер усе минуле накотило на нього вповні; тепер він знову зрозумів, чому, попри весь свій тодішній біль і розгубленість, не піддався на власне бажання (яке переважно відвідувало його вночі) спитати в неї, чи не можуть вони бодай спробувати примирити між собою ті розбіжності, що були між ними. Морт здогадувався, що, якби він досить довго й наполегливо випрошував, вона б погодилася. Але факти — це факти; у їхньому шлюбі було набагато більше проблем, ніж продавець нерухомості. Ті вимогливі нотки, що з’явилися в її голосі, — ось іще один симптом того, що вбило їхні стосунки. «Що ти знову накоїв? — запитав… ні, зажадав тон її слів. — У що знову вляпався? Пояснюй негайно».

Він заплющив очі й, перед тим як відповідати, знову видихнув повітря крізь зціплені зуби. Потім розповів їй про Джона Шутера і Шутерів рукопис та власне оповідання. Емі чітко пам’ятала «Сезон сівби», але ніколи в житті не чула про чоловіка, якого звали Джон Шутер. (Прізвище не з тих, які легко забуваються, сказала вона, і Морт був схильний з нею погодитися [192] Від англ. Shooter — стрілець. .) І вона точно його не бачила.

— Ти впевнена? — не вгавав Морт.

— Так, я переконана, — з голосу Емі було зрозуміло, що їй уже набридла його настирливість у розпитуванні. — Відколи ти поїхав, я нікого такого не бачила. І перш ніж ти попросиш, щоб я не казала зопалу «ні», дозволь тебе запевнити, що я дуже чітко пам’ятаю майже все, що з тієї пори сталося.

Емі зробила паузу, і він зрозумів, що говорить вона із зусиллям, а може, навіть зі справжнім болем. І щось дрібненьке та лихеньке в його душі зраділо. Але загалом Морт не тішився; більша частка його душі відчувала огиду через те, що навіть дрібна її крихта радіє з цього приводу. Однак на внутрішнього тріумфатора це не справило ні найменшого впливу. Нехай проти нього були голоси більшості, але він залишався невразливим до спроб Морта — більшої частки Мортової душі — видерти його з корінням.

— Може, Тед його бачив, — сказав він. Тедом Мілнером звався той ріелтор. Йому досі не вірилося, що вона кинула його заради ріелтора, і частково в тому-то й полягала проблема — у тому бундючному гонорі, через який усе й дійшло до ручки. Не буде ж він стверджувати, особливо перед самим собою, що він невинний, мовби овечка, правда?

— Це жарт, можна сміятися? — голос в Емі звучав сердито, присоромлено, жалібно та виклично водночас.

— Ні, — відповів Морт. На нього знову почала напливати втома.

— Теда тут немає, — сказала вона. — Тед сюди не приходить майже ніколи. Я… я до нього їжджу.

«Дякую, Емі, що поділилася зі мною», — ледве не сказав він, але прикусив язика. Гарно було б хоч одну розмову завершити, не перекидаючись звинуваченнями. Тому він не подякував за те, що поділилася, і не сказав «це зміниться», а найголовніше — не спитав, що з тобою, чорт забирай, не так, Емі?

Насамперед тому, що в такому разі вона про те саме спитала б у нього.

Емі порадила йому зателефонувати до Дейва Ньюсома, ташморського констебля. Зрештою, той чоловік може бути небезпечним. Морт відповів їй, що не бачить у цьому особливої потреби, принаймні поки що, але якщо «Джон Шутер» іще раз завітає з візитом, то він теленькне до Дейва. Обмінявшись ще кількома ходульними люб’язностями, вони розпрощалися й повісили трубки. Морт відчував, що вона досі мізкує над його розмитим припущенням, що Тед, можливо, сидить зараз у кріслі Ведмедика Морті й спить у його ліжечку, але він справді не знав, чи довго зміг би ще уникати згадки про Теда Мілнера. Зрештою, той мужик став частиною життя Емі. І це вона йому зателефонувала, от у чому штука. У неї було одне з тих її дивних передчуттів, і вона подзвонила йому.

Морт дістався того місця, де приозерна стежка розгалужувалася. Права її гілка вела на крутий берег, що тягнувся до Лейк-драйв. Він рушив тією доріжкою — неспішно, розсмаковуючи осінні кольори. А коли завернув за останній вигин, звідки вже було видно вузьку стрічку асфальту, то чомусь не здивувався, побачивши запорошений синій універсал із міссісіпськими номерами, припаркований там і схожий на вічно битого пса, прикутого ланцюгом до дерева, — а також худу фігуру Джона Шутера, що стояв, спираючись на правий бризковик машини і тримаючи руки згорнутими на грудях.

Морт очікував, що зараз серце прискорить свій ритм, що тілом пройде хвиля адреналіну, але серце билося нормально, а залози не поспішали висловлювати свою думку, вирішивши поки що зачаїтися.