Стівен Кінг - Чотири після півночі

«А гори воно все, — подумав він, підкладаючи одну подушку під шию, а іншу — за голову. — Я в депресії».

Останньою думкою перед зануренням у сон був повтор: «У нього ще лишилися порахунки зі мною. У цього типа точно лишилися. Він повторювач».

Йому наснилося, що він заблукав на неозорому полі кукурудзи. Спотикаючись, бродив від ряду до ряду, і сонце виблискувало на годинниках — їх було по шість на кожній його руці, й усі показували різний час.

«Будь ласка, допоможіть! — кричав він. — Хто-небудь, рятуйте! Я заблукав, мені страшно!»

Попереду обабіч ряду зашелестіла, розсуваючись, кукурудза. З одного боку вийшла Емі. З другого — Джон Шутер. І обоє в руках тримали ножі.

«Я впевнений, що владнаю цю справу, — промовив Шутер, поки вони наближалися до нього зі здійнятими ножами. — Переконаний, що з часом твоя смерть стане загадкою навіть для нас».

Морт розвернувся, щоб утекти, але його схопила за пояс чиясь рука (рука Емі, він у цьому не сумнівався) і смикнула назад. А тоді ножі, що виблискували на гарячому сонці цього велетенського таємного саду…

Розбудив його за годину з чвертю телефон. Морт видряпався зі страхітливого сну — хтось гнався за ним, ось і все, що він чітко запам’ятав — і змучено сів на дивані. Йому було страшенно душно; кожен дюйм шкіри, здавалося, спливав потом. Поки він спав, сонце пробралося на цей бік будинку й підігрівало його крізь скляну стіну бозна-скільки часу.

Морт побрів у коридор до столика, на якому стояв телефон, ступаючи, мов людина в костюмі дайвера, яка йде проти течії річки. У голові повільно й глухо гупало, а в роті наче насрав давно здохлий ховрах. Із кожним кроком уперед коридор неначе віддалявся на крок, і Мортові вже не вперше спало на думку, що в пеклі, напевно, всі почуваються точнісінько так само, як після тривалого важкого сну в спекотливий полудень. Але найбільше дошкуляли не тілесні страждання. Найбільше діймало те гнітюче відчуття дезорієнтації, відчуття, що ти чомусь опинився за межами власного тіла — і бачиш усе розпливчасто, так, ніби дивишся на все, як спостерігач, крізь подвійний об’єктив телекамери.

Він підняв трубку, думаючи, що то Шутер.

Так, це він, точно він… єдина людина у світі, з якою мені не варто розмовляти, коли я не можу бути насторожі, й таке відчуття, що одну половину мого розуму відстібнули від іншої. Звісно, це він, а хто ж іще?

— Алло?

Дзвонив не Шутер, але, слухаючи голос, що ожив на тому кінці дроту, й відповівши на його привітання, він зрозумів, що на світі є ще принаймні одна людина, з якою йому краще не розмовляти у вразливому стані.

— Привіт, Морте, — сказала Емі. — У тебе все гаразд?

Трохи ближче під вечір Морт одягнув дуже велику фланелеву сорочку, що на початку осені правила йому за куртку, і пішов на прогулянку, на яку варто було вибратися раніше. Кіт Бублик проводжав його, поки не переконався, що Морт усерйоз надумав гуляти, а тоді повернувся до будинку.

Він крокував повільно, неквапливо, насолоджуючись вишуканим надвечір’ям, здавалося, всуціль зітканим із небесної блакиті, багряного листя й золотистого повітря. Ішов, тримаючи руки в кишенях, прагнучи, щоб тиша озера проникла крізь шкіру й заспокоїла його, як це завжди було раніше, — він підозрював, що саме заради цього переїхав сюди замість лишитися в Нью-Йорку, як цього чекала Емі, поки вони повільно, але впевнено просувалися в бік розлучення. Морт переїхав сюди, бо місцина була магічна, особливо восени, а він по приїзді відчув, що коли на світі і є жалюгідний невдаха, якому потрібно трохи магії, то це він. І якщо ця магія підведе його тепер, коли з письма вже нічого не виходить, то він не знав, що робити далі.

Та, як виявилося, хвилюватися причин не було. Минуло трохи часу, і тиша та незвичайна атмосфера напруженого очікування, що завжди спускалася на Ташморське озеро, коли, нарешті, надходила осінь і роз’їждалися літні відпочивальники, почали справляти на нього свій цілющий вплив, розслабляючи, немов делікатні потиски рук. Але тепер йому було про що подумати, крім Джона Шутера; тепер треба було думати ще й про Емі.

— Авжеж, у мене все гаразд, — відповів Морт тоді, обережно добираючи слова, немов п’яниця, який прагне переконати людей, що він тверезий. Насправді ж він був такий причмелений, що сам собі здавався п’яненьким. Завеликі обриси слів не поміщалися в роті, неначе уламки м’якого, крихкого каменю, і просувався вперед він із великою обережністю, навпомацки пробираючись крізь початкові формальності й гамбіти телефонної розмови, ніби розмовляв уперше. — А ти як?