Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Що, чорти забирай, все це означає? — вимогливо запитав Браян у Боба. — Ще б трохи турбулентності, і цей курваль розсипався б на десять тисяч частин.

— Я можу пояснити через оцю штуку? — спитав Боб, показуючи на тумблер з позначкою ІНТЕРКОМ.

— Так, але…

— Тоді дозвольте…

Браян хотів було заперечити, але передумав. Він клацнув тумблером.

— Нумо, прошу, вас чують. — А потім він повторив: — І буде краще, якщо надасте якесь вагоме пояснення.

— Послухайте мене, всі ви, хто там є, — закричав Боб.

З-позаду них протестуюче завили динаміки: «Уїїїї…»

— Говоріть своїм нормальним голосом, — втрутився Браян. — Ви так людям к чорту барабанні перетинки порвете.

Боб зробив видиме зусилля, щоб узяти себе в руки, і продовжив тихіше.

— Ми мусили повернути назад, і ми це зробили. Капітан ясно дав мені зрозуміти, що нам це ледве вдалося. Ми виявилися надзвичайними щасливцями… і в той же час надзвичайними дурнями. Ми забули найелементарнішу річ, розумієте, хоча вона весь цей час стовбичила в нас перед носом. Коли ми вперше пролетіли крізь цю проріху в часі, всі, хто були в літаку і не спали, пропали.

Браян сіпнувся в кріслі. Так, ніби хтось його уперіщив. Перед носом «767-го», на відстані приблизно тридцяти миль, знову з’явилося слабеньке світіння у формі ромба, схоже на якийсь гігантський напівкоштовний камінь. Воно немов насміхалося з Браяна.

— Усі ми не спимо, — сказав Боб.

(У пасажирському салоні Алберт подивився на чорнобородого чоловіка, який безтямно лежав у проході, і подумав: «За одним винятком».)

— Логіка підказує, що, якщо ми спробуємо пролетіти там знову, ми теж пропадемо. — Боб подумав, а потім завершив: — Це все.

Браян клацнув тумблером інтеркому, вимикаючи мікрофон, зробив це просто машинально. Поряд болісно, недовірливо реготнув Нік:

— Це все? Це, чорти його забирай, усе? Що нам тепер з цим робити?

Браян подивився на нього і не промовив нічого. Так само й Боб Дженкінс.

Бетані підвела голову і подивилася на змарніле, розгублене обличчя Алберта.

— Ми мусимо заснути? Як ми це зробимо? Я ніколи в житті не почувалася від сонливості далі, ніж зараз!

— Я не знаю. — Він запитально подивився через прохід на Лорел. Вона вже хитала головою. Хотілося б їй, аби вона могла заснути і щоб таким чином весь цей божевільний кошмар кудись пропав, — але, як і Бетані, вона ніколи в цілому своєму житті не почувалася менш схильною до сну, аніж зараз.

Боб зробив крок уперед і в безмовному зачаруванні подивився крізь вікно кабіни. Минула майже хвилина, поки він тихим, захопленим голосом промовив:

— Так ось яка вона.

У Браяна в голові вигулькнула фраза з якоїсь рок-н-ролової пісні: «Можеш дивитися, але краще не торкайся» [175] «You can look but you better not touch» (1980) — пісня з альбому «The River» Брюса Спрингстіна (нар. 1949 р.), гітариста, вокаліста, автора численних хітів у стилі хартленд-рок, якого за його естетично-моральний авторитет американці кличуть «Босом». . Він опустив погляд на світлодіодні покажчики рівня пального. Від побаченого в нього аж ніяк не покращало на серці, і він безпорадно підняв очі на Ніка. Як і інші, він ніколи в житті не почувався таким непіддатливим сну.

— Я не знаю, що нам тепер робити, — сказав Браян. — Але якщо ми захочемо пройти крізь цю діру, це треба зробити найближчим часом. Пального залишилося на якусь годину польоту, може трохи довше. Після того можна про все забути. Є ідеї?

Нік похилив голову, так само колисаючи свою напухаючу руку. За пару секунд він підняв очі на Браяна.

— Так, — мовив він. — Взагалі-то, в мене є одна. Люди, які літають, рідко залишають свої рецептурні ліки в тому багажі, який здають перед посадкою, — вони полюбляють тримати їх при собі на той випадок, якщо багаж опиниться на іншому кінці світу і мине кілька днів, поки він до них повернеться. Якщо пройтися по сумках, ми напевне знайдемо купу седативних засобів. Нам навіть не треба діставати нічого з горішніх секцій, судячи з того гуркоту, більшість багажу вже валяється там на підлозі… що? В чому справа?

Останнє було адресовано Бобу Дженкінсу, котрий почав хитати головою, вже щойно з Нікового рота вискочили слова «рецептурні ліки».

— Ви що-небудь знаєте про седативні засоби, які продаються тільки за рецептами? — спитав він Ніка.

— Трохи, — відповів той, але прозвучало це уникливо. — Хіба що трохи.

— Ну, а я знаю багато, — сухо промовив Боб. — Я їх ретельно вивчав — від «ол-найта» до «ксанакса» [176] «Xanax» — легкий антидепресант. . Вбивство снодійним завжди було улюбленим засобом на моєму полі діяльності, самі розумієте. Навіть якщо вам пощастить у першій же перевіреній сумці знайти щось з потужніших ліків — що само по собі є малоймовірним, — неможливо вибрати безпечну дозу, яка б подіяла достатньо швидко.